очі, що відливали холодним металом, окинули його знервованим, але проникливим поглядом.
– Vous êtes américain[10], – мовила вона.
У голові йому досі паморочилося, а він питав себе, як багато вона знає. Міг уявити її підступною княгинею вампірів у вишуканій білизні в гіпнотичному танці.
– Ви розмовляли самі з собою, поки були без тями, – сказала вона.
Залізна брама, замкнені двері, розбите вікно, сходи; непритомна жінка, що прийшла до тями й тепер стояла перед ним.
І жбурнула Вітменові його гаманець. Він сказав собі перевірити потім, чи щось зникло.
– Ви нишпорили в моїх речах?
– Я мала знати, чи ви небезпечні, чи просто невдало обрали час, – вона поклала руку з телефоном на свою струнку талію. З ображеним обличчям постукала ногою по підлозі, чекаючи пояснень від Вітмена.
– Я…
– На вас напали, так.
– Хто?
– Я знаю не більше за вас.
Її манера розмовляти була різкою і квапливою, наче вона вже знала, що він зараз скаже. Схоже було, що їй кортить зателефонувати в поліцію й покінчити з цим, забути про все і, може, зірвати з себе цей одяг і розслабитися в гарячій ванні. Він намагався припинити уявляти собі останнє.
– Мені не подобається, коли люди вдираються до мого будинку.
Він хотів попросити вибачення.
– Я не…
– Знаю, – сказала вона. – Я поміркувала, доки ви були без тями. Той, хто увірвався сюди, вирубив нас обох. То, може, мені варто подякувати вам? – вона не чекала на його відповідь, наче взагалі не сподівалася її почути. – І все одно постає питання, що ви взагалі тут робили?
Він умостився на краю канапи – голова досі розколювалася від болю, – заледве намагаючись знайти слова.
– Отже, містере Алекс Вітмен. Перш ніж я зателефоную в поліцію, чи не будете ласкаві розповісти мені, що вас сюди привело?
– Я мав зустрітися з паном Альбрехтом Ґенгаґґером.
Вона припинила тупцяти ногою й окинула його здивованим поглядом, кліпнувши очима.
– Коли ви розмовляли з Альбрехтом Ґенгаґґером?
– Я не розмовляв.
Вона рішуче кивнула, наче це все пояснювало.
– Ви не знаєте, чи зможе він мене прийняти?
– Він уже двадцять п’ять років як помер, – сказала вона.
Вітмен заплющив очі, відчуваючи біль і розчарування. Цього треба було очікувати. Він відкинув голову назад, торкнувшись подушки, і зітхнув. За стіною темряви виявився остаточний глухий кут.
– У зв’язку з чим ви хотіли з ним зустрітися?
– Мене цікавить Оґюстен Секюлер.
Вона з розумінням схилила голову й поклала телефон на стіл. Вирішила приділити йому трохи більше уваги.
– Ви чули це ім’я раніше? – спитав він, проводячи рукою по обличчю.
Вона розсміялася.
– Бувало, і не раз.
Він кивнув, досі відчуваючи запаморочення.
– Мене звати Елена. Елена Ґенгаґґер.
Вітмен