мала ту саму добру посмішку. Хоча насправді була вже не при собі.
Вітмен кивнув. Він уявив собі, як мати Зої справді не хотіла розбиратися в тому, що сталося. На той час, коли Зої зникла з її життя, вона вже втратила чоловіка і двох дітей. Потім раптом, нізвідки вона отримує доньку назад. Певно, вона ніколи не ставила питань, що трапилося і як.
– Гадаю, ми обоє могли б випити бренді, – сказала Елена. – А потім ви розповісте мені, чому мій прадід цікавить вас, містере Вітмен.
– То це так ви заробляєте на життя? Шукаєте кіно? – вона повільно опустилася на канапу поряд із ним, і її спідниця зовсім трохи задерлася.
– Іноді, – він ковтнув бренді. Воно зігріло йому горло і, здавалося, полегшило біль у черепі й шиї. – Часом це реквізит із фільму чи предмет, пов’язаний із певним кіно. Іншим разом це сам фільм. Люди наймають мене шукати найпотаємніші речі.
– То ви щось на кшталт археолога. Чи детектива, – мовила вона з усмішкою. – Як Індіана Джонс чи Філіп Марлоу, non?[11]
– Гадаю, можна й так сказати.
– Отже, люди наймають вас шукати речі. Що саме ви намагаєтеся знайти? Я так розумію, це щось пов’язане з моїм прадідом.
– Мене найняли знайти фільм, який вважається його твором.
– Фільм? – перепитала вона, насупивши брови й намагаючись збагнути. – Секюлер не був режисером, він був винахідником.
– На користь цього є деякі свідчення. Розбіжності щодо кількості кадрів чи вцілілого матеріалу, а також лист від людини на ім’я Карлайл Істроу – він згадує фільм, який ми вважаємо твором Секюлера.
Здалося, що на цих словах вона здригнулася. Відчувши її нетерпіння, він простягнув їй теку з матеріалами розслідування.
– Іншими словами, – сказала вона, гортаючи нотатки, – у вас майже жодних свідчень узагалі.
Вона всміхнулася.
– Здається, ім’я Секюлера дуже популярне в наші часи.
– Що ви маєте на увазі?
Вона перетнула кімнату й зупинилася біля стенду, що тримав старе дзеркало. Потяглася за нього й дістала скриньку. Погляд Вітмена блукав по її тілу, зупинившись на задній частині стегон. Вона відчинила скриньку й дістала цигарку.
«Курить тишком-нишком», – подумав Вітмен.
Жінка взяла губами цигарку й нахилилася до нього. Він підніс вогник запальнички так, щоб підпалити кінчик.
– Пару тижнів тому сюди телефонував чоловік і ставив запитання. Що мені відомо про Оґюстена Секюлера, чи маю я якісь матеріали, пов’язані з його життям, і так далі. Він здавався доволі наполегливим. Мені було цікаво, тож наступного дня я зателефонувала за номером, який він мені лишив. Там було глухо.
«Божевілля, – подумав Вітмен. – Хтось шукає мій фільм?»
Чи це був випадковий історик-кінематографіст, якому не терпиться поповнити черговим тривіальним фактом чергову енциклопедію кіно вікторіанських часів?
– Гадаєте, то була нечесна гра, до якої входило зникнення вашого прадіда?
Вона усміхнулася, дивлячись просто йому в очі.
– Ви запитуєте мене, чи вважаю я, що Томас Едісон убив Оґюстена Секюлера?
Вітмен