безтурботність, коли йшлося про речі, які не так давно чіпляли за живе, допомагала розігнати останки його побоювань? Що більше я думав про цю безхитрісну з вигляду душу, що сиділа навпроти, наминаючи дзабальйоне, про її щонайщирішу щирість, тим подалі мої думки відносили мене від Шведа. Людина, що ховалася в цьому чоловіку, була для мене майже непроникна. Зрозуміти її я не міг. Я не міг уявити її взагалі, прийнявши своє власне пояснення Шведового розладу: невміння доходити висновків щодо чого завгодно, крім видимих проявів. Смішно, сказав я собі, підкопуватися під цього хлопця, намагаючись зрозуміти його. Це – заткнутий глечик, який ви однаково не відкриєте. Думками вам його не взяти. Це і є таємниця його таємниці. Це все одно, що намагатися проникнути в суть «Давида» Мікеланджело.
У листі, який я написав у відповідь, я дав свій телефон. Чому ж він не зв’язався зі мною, щоб скасувати нашу зустріч, якщо його життя вже не отруює привид смерті? Якщо тепер все знову так, як раніше, якщо до нього повернулася колишня світлоносність, що завжди дозволяла домогтися всього, чого він хотів, то навіщо я йому здався? Е, ні, подумав я, він у листі чогось недоговорює, бо інакше б сюди не прийшов. Ще залишалася якась крихта гарячкової потреби змін. Щось таке, що наздогнало його в клініці та дотепер сидить у ньому. Бездумне існування вже не в змозі вдовольнити всі його потреби. Він хоче щось увічнити, зафіксувати. От і звернувся до мене: зафіксувати, поки не пішло в забуття. Не зробиш цього – і пиши пропало. Але що ж це?
Чи, може, він просто щасливчик? Щасливі люди теж існують. Чому б їм не існувати? А всі спонтанні роздуми про Шведові мотиви – може, це просто моя фахова нетерплячка, моє намагання наповнити Шведа Левова подобою тієї тенденційності, якою Лев Толстой наділив свого Івана Ілліча, фактично препарованого в жорстокій повісті, де автор, висловлюючись мовою науки, аналізує феномен «звичайності». Іван Ілліч – добропорядний судовий чиновник середнього рангу, який живе «пристойним життям, загальноприйнятим у його колі», а зараз лежить на смертному ложі, охоплений агонією й жахом, і думає: «А може, я жив зовсім не так, як мав жити?» Життя Івана Ілліча, пише Толстой, на самому початку висловлюючи власне судження про цього головуючого суддю з гарним будиночком у Петербурзі, пристойною платнею у три тисячі карбованців на рік і друзями тільки з вершків суспільства, було простісіньке, звичайнісіньке і прежахливе. Може, й так. Можливо, у Росії 1886 року так і було. Але в Олд-Римроку, що в штаті Нью-Джерсі, у 1995 році, коли Івани Іллічі юрмою йдуть у клуб поснідати після ранкової партії в гольф, і в повітрі бринить їхнє радісне: «Мабуть, краще уже не буває», цілком можливо, що такі Івани Іллічі значно ближчі до істини, ніж коли-небудь був близький до неї Лев Толстой.
Наскільки я міг висновувати, життя Шведа Левова було простісіньким, звичайнісіньким, а отже, просто грандіозним, якщо міряти на американський лікоть.
– Джеррі бува не голубий? – спитав я несподівано.
– Мій