рахунок, після чого ми розійшлися б ще на півстоліття, з нетерпінням дожидаючи нової зустрічі в 2045 році, а завів мову про лист, який він мені написав. Ти долаєш свою поверховість, свою порожнечу, щоб підходити до людей, не будучи обтяженим завищеними сподіваннями, упередженнями, марними надіями і пихою, ти роззброюєшся так, як тільки це можливо, залишаєшся без гармат, кулеметів і броні на півфута завтовшки; ти підходиш до них без загроз, відчуваючи землю п’ятами, а не роздираючи дерен гусеницями; зустрічаєш їх із відкритим забралом, як рівня рівню, як людина людину (казали ми колись), і все ж тобі не уникнути нерозуміння. І ти немов керуєш мізками танка. Ти натикаєшся на те нерозуміння ще до зустрічі, ще під час чекання на неї; відчуваєш його в момент спілкування, а коли, повернувшись додому, розповідаєш комусь про цю зустріч, то й тут між вами виростає глуха стіна нерозуміння. А що те саме відбувається і з ними стосовно вас, то насправді все зводиться до сліпучої ілюзії, позбавленої будь-якого сприйняття, до бентежного фарсу хибного розуміння. І все ж таки, як нам бути з цією надзвичайно важливою частиною буття інших людей, яка втрачає значення, що ми приписуємо їй, набуваючи натомість іншого, безглуздого наповнення, бо всі ми так створені, що внутрішня робота думки й незримі цілі інших – незбагненна таїна для нас. Чи всі ми повинні просто розійтися, замкнути за собою двері та сісти, відокремившись од світу, як роблять усамітнені письменники у своїх звуконепроникних келіях, збираючи людей зі слів, а потім гадаючи, що ці словесні люди ближчі до реального світу, ніж люди живі, яких ми зустрічаємо своїм невіглаством? Факт залишається фактом: розуміти людей так, як треба – це не про нас. Перекручене розуміння людей – оце і є наше все, і ми, сприйнявши їх не так раз, другий, третій, ретельно все переосмислюємо – і знову беремося за старе. Ми помиляємося – отже, ми живемо! Хтозна, може, чи не найкраще просто не думати, з ким ти повівся так, а з ким – не так, а рухатися далі по життю. І якщо тобі це вдається – що ж, вітаю, тобі пощастило.
– Коли ти писав мені про батька та удари, яких він зазнавав, мені подумалося, що, мабуть, одним із ударів став Джеррі. Мабуть, твоєму старому, як і моєму, було б важко зжитися з думкою про сина-гомосексуаліста.
Швед усміхнувся. В його усмішці не було зверхності, вона неначе переконувала мене, що жодна його частка не могла, та й навіть гадки не мала мені опиратися; вона давала мені знак, що він, при всій свої обожнюваності, анітрохи не кращий за мене, а в дечому, може, навіть поступається.
– Ну, на щастя для нашого батька, до цього не дійшло. Джеррі був сином-лікарем. Татусь пишався Джеррі так, як більше вже ніким не міг пишатися.
– Джеррі – лікар?
– У Маямі. Кардіохірург. Мільйон баксів на рік.
– Одружений? Джеррі жонатий?
Знов усмішка. Беззахисність цієї усмішки була несподіваною – беззахисність качка, котрий бив колись усі рекорди, а зараз опинився сам на сам із грубою силою, потрібною для фізичного виживання.