Похила стеля, мансардні вікна, віквейські вимпели на стінах – так на мої тодішні смаки і мала виглядати кімната справжнього хлопчиська. З пари вікон, що виходили на газон за будинком, виднівся дах гаража, де взимку Швед, тодішній учень середньої школи, вправлявся в ударі, підвісивши бейсбольний м’яч до крокви. Мабуть, він запозичив цей прийом із «Малого з Томкінсвілля» Джона Тюніса. Про існування цієї та інших «бейсбольних» книжок Джона Тюніса – «Залізний Дюк», «Дюк вирішує», «Хлопці з Кістоуна», «Новачок», – я вперше дізнався, побачивши їх на поличці над ліжком Шведа. Вони стояли в алфавітному порядку між двома солідними бронзовими книготримачами – мініатюрними копіями роденівського «Мислителя», подарунком на Бар-Міцву. Я швиденько метнувся в бібліотеку, вигріб із неї всього Тюніса, якого міг знайти, і почав із «Малого з Томкінсвілля» – жорсткої, але напрочуд цікавої хлопчачої повісті, написаної просто (подеколи аж занадто), проте відверто і достойно. Її герой – пітчер Рой Такер на прізвисько Малий, приємний хлопчина із коннектикутських горців-фермерів. Батько його помер, коли йому виповнилося чотири роки, а в шістнадцять він утратив ще й матір і залишився з бабусею. Допомагаючи їй звести кінці з кінцями, вдень він трудився на батьківській фермі, а вечорами підробляв в «аптечній крамниці Мак-Кензі, там, де дорога повертала на Південний Мен».
Книжка 1940 року видання містила чорно-білі ілюстрації, автор яких легкими експресіоністськими штришками, озброївшись знаннями з анатомії, уміло зображав незгоди хлопцевого життя ще в ті часи, коли бейсбол не мав найменшого стосунку до мільйонних статків і радше був пов’язаний із життєвими хуртовинами в людській долі, а знамениті бейсболісти скидалися не на міцненьких великих дітей, а на худющих, голодних трудяг. Здавалося, що ілюстрації неначе перенесені на сторінки з суворої, похмурої американської реальності часів Великої Депресії. Через кожен десяток книжкових сторінок ішло скупе зображення якогось драматичного сюжетного моменту з не менш скупим підписом: «Нарешті він зважився…», «М’яч пролетів над огорожею…», «Кульгаючи, Резл дійшов до лави запасних…» – то чорно-білий, чіткий і важкий від надлишку чорнил образ сухорлявого, з вилицюватим лицем бейсболіста, що контрастував із білизною порожньої сторінки, однаково відірваний від світу природи і світу людей, неначе найсамотніша у світі душа; то позначена тільки штришками трава на бейсбольному полі, по якій ламаним, по-хробачому викрученим силуетом простелилася тінь. Навіть у повному бейсбольному спорядженні тодішній гравець не мав сьогоденного лоску; навіть якщо це був пітчер, то рукавичка на його руці скидалася на лапу звіра. Передивляючись малюнок за малюнком, ти розумів: вони дохідливою мовою переконують, що нехай ти й зажив у ті часи слави і начебто вибився в герої, проте вся ця слава сукупно з геройством – не що інше, як просто ще одна форма важкої, невдячної праці.
Назву «Малий із Томкінсвілля» з не меншим успіхом могла б замінити інша назва –