літнього вечора 1985 року, гостюючи в Ньюарку, я разом із друзями пішов на гру між «Метс» і «Астро» і, коли ми огинали стадіон у пошуках воріт до наших місць, я побачив Шведа, старшого на тридцять шість років, аніж той Швед, якого я бачив у матчі за Упсалу. Він був у білій сорочці, смугастій краватці, темно-сірому літньому костюмі – і божественно, невимовно вродливий. Золотисте волосся хіба що потемнішало на два-три тони, але геть не порідшало; Швед уже не стригся коротко, тепер його волосся майже повністю закривало йому вуха та спадало на комір. У цьому костюмі, що бездоганно облягав його фігуру, він здавався ще вищим, стрункішим, аніж раніше, будучи в баскетбольній чи бейсбольній формах. Першою зауважила Шведа одна дама з нашої компанії.
– Хто це? Невже це… це Джон Ліндсей?
– Боже мій! – озвався я. – Та звісно ж, ні! Знаєте, хто це такий? Це – Швед Левов. – І, обернувшись до друзів, я повторив: – Це сам Швед!
Поруч зі Шведом ішов білявий худорлявий хлопчик років семи-восьми в «метівській» бейсболці та гамселив по рукавичці першого бейсмена, що бовталась у нього на лівій руці, як і в самого Шведа. Явно тато і син. Коли я підійшов до них, вони про щось весело розмовляли.
– Я був знайомий з вашим братом у Віквейку… – почав був я.
– Ви Цукерман? – відповів він, енергійно потискаючи мені руку. – Письменник?
– Письменник Цукерман.
– О, знаю, ви з Джеррі були нерозлийвода.
– Ну, не думаю, щоб Джеррі дуже з кимось водився. Він був надто яскравий, аби просто дружити. Я грав з ним у пінг-понг у вашому підвалі і постійно йому програвав. Для Джеррі обставити мене в пінг-понг було справою честі.
– Так от, значить, який ви тепер. Мама завжди каже: «Він приходив до нас, завжди такий чемний, розважливий». Знаєш, хто це? – звернувся Швед до малого. – Отой самий дядько, що пише книжки. Натан Цукерман.
Хлопчик, пощулився і, спантеличений, пробурмотів:
– Привіт.
– Це мій син Кріс.
– А це мої друзі. – Я повів рукою в бік трійці, що стояла за мною. – А цей добродій, – пояснив я їм, – найвидатніший спортсмен за весь час існування Віквейської середньої школи. Істинний митець у трьох спортивних дисциплінах. Першого бейсмена грав як Ернандес, осмислено. Устигав відбити подачу і добігти до другої бази. Ти знав це? – спитав я малого. – Твій тато був нашим Ернандесом.
– Ернандес – шульга, – зауважив хлопчик.
– Так, це єдина відмінність між ними, – сказав я маленькому буквалісту і знову протягнув руку його батькові. – Радий був тебе бачити, Шведе.
– Я теж. Тримайся, Конику.
– Мої вітання брату, – сказав я.
Він усміхнувся, ми розійшлись, і потім хтось мені казав:
– Так-так-так, найвидатніший спортсмен за всю історію Віквейської школи назвав тебе Коником.
– Знаю. Аж самому не віриться.
І я справді почувався так, ніби мені сказали: ти обраний! Майже те саме