йому не минути), і пекло (де, за моїми прикидами, він мав стовідсотково опинитись після смерті, найвірогідніше, підрізаний яким-небудь «укурком» – розумійте це слово, як хочете – в кольорових кварталах), а звичайний собі ресторатор, який вже відійшов від справ, власник трійки стейкхаусів «Ґарр-гриль» у передмісті Лонг-Айленд – та ще й на зустрічі з нагоди сорок п’ятої річниці випуску, що нівелювало всю його лиху славу.
– Дарма так хвилювався, Менді, ти й так виглядаєш нівроку. Добре зберігся!
І він справді виглядав нівроку: гарно засмаглий, підтягнутий, високий, вузьколиций бігун у чорних туфлях з крокодилової шкіри, у чорній шовковій сорочці та зеленому кашеміровому піджаку. І тільки срібляста чуприна сприймалася як щось чужорідне, так ніби це було не його волосся, а позичене зі скунсової спини хутро.
– Просто стежу за собою, от і весь секрет. Телефоную якось до Мутті…
Марті «Мутті» Шеффер – майстер бокових кидків, пітчер софтбольної команди «Сміливці», за яку виступали ми троє, а також, як свідчила подана в буклеті біографічна довідка, «фінансовий консультант» і (хоча здавалося, це вже фантастика, варто тільки було пригадати, що головною розвагою Мутті, який мав дитяче обличчя та до смерті боявся дівчат, була «гра в монетки») батько трьох дітей (36, 34 та 31 рік), дід двох онуків (2 роки, 1 рік).
– …і значить, я кажу цьому Мутті, – продовжував Менді, – якщо ти не сидітимеш коло мене, то я взагалі не поїду. В бізнесі мені траплялися такі головорізи!.. І я прикорочував оті чортові банди. Але сьогодні я не дав би їм ради. Знаєш, Конику, я мусив не двічі, а тричі спиняти машину на автозаправці та проситися до вбиральні.
– Ну що ж, багато років ми старанно вкривали себе непроникною фарбою, шар за шаром, а тут ніби заново випрозорішали.
– Думаєш?
– А хтозна. Всяке буває.
– Двадцять небіжчиків уже в нашій паралелі, – показав він на заголовок «Світла пам’ять» і прізвища під ним, надруковані на звороті буклету. – Одинадцять пацанів уже пішли, – зітхнув Менді, – і з них двоє «сміливців». Берт Берґман. Утті Орпенстайн. – Утті був беттером, грав у парі з Менді, Берт – другий бейсмен. – Рак простати. В одного і другого. І в обох – за останніх три роки. Тепер я регулярно здаю кров на аналіз. Коли дізнався про Утті, то кожних півроку. А ти робиш аналізи?
– Так. – Авжеж, для мене це було не актуально, я ж уже не мав простати.
– І як часто?
– Раз на рік.
– Мало. Треба кожних півроку.
– Добре. Візьму до уваги.
– А взагалі, у тебе з цим гаразд? – поцікавився він, поклавши руки мені на плечі.
– Так, я у формі.
– Слухай, це ж я навчив тебе «стріляти», не забув?
– Так, Менделю. Днів через дев’яносто, максимум – сто двадцять я навчився б і сам. Просто ти перший натиснув на кнопку.
– Це я навчив Коника Цукермана «стріляти», – розреготався Менді, – і хай хтось скаже,