довжину, а третя – Атропа – перетинає нитку життя»), стала тепер напрочуд зрозуміла, а все інше, позбавлене загадковості, як-от, скажімо, позування для фото в третьому ряді, одна рука на плечі Маршалла Ґольдштайна (діти – 39, 37, онуки – 8, 6), друга – на плечі Стенлі Вернікоффа (діти – 39, 38, онуки – 5 і 2 роки, 8 міс.) стало чимось непоясненним.
Юний студент-кінематографіст із Нью-Йоркського університету Джордан Вассер, онук футбольного захисника Мілтона Вассерберґера, приїхав до нас разом з Мілтом, щоб зняти студентський репортаж про нашу зустріч. Кружляючи залом і протоколюючи все на свій старомодний лад, я час від часу краєм вуха чув, як Джордан пише на камеру інтерв’ю з кимось із учасників. «Другої такої школи не було, – казала йому шістдесятирічна Мерилін Коплік. – Народ був класний, у нас були чудові вчителі. Найбільше, що могли нам закинути, – жування гумки…»
«Найкраща школа на всю округу, – казав шістдесятитрирічний Джордж Кіршенбаум, – найкращі учні, найкращі вчителі…»
«Найвидатніші уми, – казав шістдесятитрирічний Леон Ґутман. – Бути серед таких розумників, як тут, мені більше ніде не доводилося…»
«Тоді школа була зовсім не така, – казала шістдесятитрирічна Рона Зіґлер, а на наступне зі сміхом – хоч зі сміхом не дуже й веселим – відповідала: – Тисяча дев’ятсот п’ятдесятий? Джордане, це ніби пару років тому сталося».
– Коли мене запитують, – говорив хтось до мене, – чи справді я вчився з тобою, то я завжди розповідаю, як ти писав за мене твір по «Червоному знаку звитяги».
– Але ж я не писав.
– Ні, писав.
– Звідки я взагалі міг знати про цей «Знак»?! Я ж до коледжу його в очі не бачив.
– Таж ні. Ти написав мені твір по «Червоному знаку звитяги». Я отримав «п’ять» із плюсом. Здав, щоправда, на тиждень пізніше, і Воллах сказав мені: «Така робота варта, щоб її чекали».
Мовець був куцим серйозним чоловічком з коротко підстриженою сивою борідкою, страшним шрамом під оком і двома слуховими апаратами – один із небагатьох, побачених мною того дня, над якими час попрацював на совість і навіть трохи перестарався. Чоловічок накульгував і, розмовляючи зі мною, спирався на палицю. Дихання його було важке. Я не впізнав його ні тоді, коли уважно роздивлявся з відстані шести дюймів, ані навіть тоді, коли прочитав на пришпиленій до грудей картці, що його звати Айра Познер. Хто був цей Айра Познер? І чого б я став робити йому послугу, а тим паче таку, на яку не був здатний? Невже я написав той твір, навіть не заглянувши у книжку?
– На мене дуже сильно вплинув твій батько, – сказав Айра.
– Он як?
– У ті кілька хвилин, проведені в його товаристві, я почувався краще, аніж будь-коли з рідним батьком.
– Я й не знав.
– Батько мій був мені все одно як чужий.
– А ким він був? Нагадай мені.
– Драїв підлоги, тим і заробляв. Усе своє життя драїв підлоги. Твій батько завжди тебе переконував, що треба добре вчитися. А мій вважав, що вистачить із мене й того, що він купить мені набір взуттєвих щіток,