країнах – Австралії, Гонконгу, Шотландії та США – наша ідентифікаційна стратегія дає дуже неточні результати, які не дозволяють упевнено говорити про вплив розміру класу на успішність. У двох країнах – Греції та Ісландії – відзначається вагомий позитивний вплив менших класів. Франція – єдина країна, в якій простежуються суттєві відмінності між викладанням математики і природничих наук: тимчасом як зменшення математичних класів дає відчутний і вагомий ефект, у природничих класах такого ефекту немає. У дев’яти шкільних системах кількість учнів істотно не вплинула на викладання математики й природничих наук: у двох бельгійських школах, а також у Канаді, Чехії, Кореї, Португалії, Румунії, Словенії та Іспанії. Нарешті, ми можемо говорити про брак будь-якого суттєвого причинового впливу розміру класу на успішність учнів у двох країнах – Японії та Сінгапурі».
Ви помітили? Дослідивши тисячі сторінок даних про успішність учнів із вісімнадцяти різних країн, економісти дійшли висновку, що лише у двох із них – Греції та Ісландії – «відзначається вагомий позитивний вплив менших класів». Греція та Ісландія? Намагання зменшити розмір класів у США призвело до того, що з 1996 по 2004 рік кількість учителів збільшилася приблизно на четверть мільйона. За цей період витрати на одного учня в США зросли на 21 % – і майже всі ці десятки мільярдів доларів пішли на оплату праці цих додаткових учителів. Можна впевнено заявляти, що за останні двадцять років у жодній професії світу число працівників не збільшилося так помітно за такий короткий проміжок часу й таким коштом. Одна за одною країни марнують ці гроші, тому що ми дивимося на такі школи, як Шепоґ-Веллі – у якій кожен учитель може ближче познайомитися з кожним учнем – і думаємо: «Ось куди слід віддати мою дитину». Але, як свідчать дані, те, що ми вважаємо за велику перевагу, насправді дає не так уже й багато користі[19].
Нещодавно я спілкувався з одним із найупливовіших людей у Голлівуді. Він почав із розповідей про своє дитинство, яке пройшло в Міннеаполісі. Щороку на початку зими він блукав вулицями свого району, збираючи замовлення від людей, яким треба було почистити від снігу проїзд і тротуар. Потім він розподіляв ці всі завдання між іншими дітьми зі свого району. Він платив своїм працівникам, щойно вони виконували завдання. Для цього хлопець тримав напохваті готівку, а сам одержував гроші від сімей пізніше – він помітив, що це найнадійніший спосіб мотивувати свою команду. Він платив зарплату вісьмом, іноді дев’ятьом дітям. Восени він переходив до згрібання листя.
– Я перевіряв їхню роботу, тому й міг запевнити замовника, що його проїзд почистять так, як він хоче, – пригадує співрозмовник. – Завжди одна-дві дитини погано виконували завдання, і мені доводилось їх звільняти.
Він мав десять років. В одинадцять років на його банківському рахунку лежало шістсот доларів, зароблених власноручно. Це відбувалося в 1950-х роках. У перерахунку на сучасні гроші