Левіна, саме в цьому полягає проблема дуже малих класів. Коли у класній кімнаті замало учнів, шанси на формування критичної маси дітей зі схожими здібностями дуже низькі. Левін каже, що в крайніх випадках зменшення класів «позбавляє менш успішних учнів прикладів до наслідування».
Ви розумієте, чому Тереза ДеБріто так хвилювалася через Шепоґ-Веллі? Вона – директор середньої школи, у якій навчаються діти в непростий період, коли вони стають підлітками. Вони незграбні, невпевнені й бояться здаватися надто розумними. За її словами, іноді спроби залучити їх до процесу, вести складніші обговорення нагадують «виривання зубів». Вона хотіла б, щоб у її класній кімнаті звучали цікаві й різні голоси, щоб у ній був той запал, який виникає під час роботи критичної маси учнів над завданням. Як це зробити в напівпорожньому класі?
– Чим більше у вас учнів, – розповідає ДеБріто, – тим різноманітнішими стають ці дискусії. Якщо клас надто малий для певної вікової категорії, із них тяжко витягнути хоча б слово.
Вона цього не сказала, але якби хтось побудував великий район на луці, що простягається біля школи, навряд чи це її засмутило б.
– Я почала працювати вчителем математики в середній школі в Мерідені, – вела далі ДеБріто. (Меріден є містом із середнім і низьким прибутком в іншій частині штату). – В моєму найбільшому класі було двадцять дев’ять дітей.
Вона розповідала про те, як важко їй велось, як багато слід було докласти зусиль, щоб пильнувати всіх, вивчити й відповісти на їхні запитання.
– Варто мати очі на потилиці. Треба чути, що відбувається, коли ти працюєш із окремою групою. Коли в тебе в класі так багато дітей, доводиться бути на висоті, щоб там у кутку працювали над завданням, а не пасталакали увесь час.
А потім ДеБріто зізналась. Їй подобалося викладати в тому класі. Це був один із найкращих років у її кар’єрі. Вчителям математики дуже важко зацікавити дванадцяти-тринадцятирічних учнів, а двадцять дев’ять дітей – це цікаво.
– Вони могли спілкуватися зі значно більшою кількістю ровесників, – каже вона. – Вони не були постійно в одній групі. Тож мали більше можливостей урізноманітнити свій досвід. Це і є головний виклик – як можна підбадьорити й збагатити дитину, залучити її до процесу, щоб вона не була пасивною.
Чи хотіла жінка, щоб у кожному класі в Шепоґу було по двадцять дев’ять дітей? Звичайно ж, ні. ДеБріто знала, що її випадок трохи незвичний і що для більшості вчителів ідеальна кількість є меншою. Вона лише намагалася пояснити, що в питанні розміру класів ми забагато уваги приділяємо перевагам малих і забуваємо про переваги великих класів. Хіба не дивною є освітня філософія, згідно з якою інші учні в класі змагаються з вашою дитиною за увагу вчителя, а не здобувають разом із нею знання? Коли ДеБріто пригадувала той рік у Мерідені, її погляд був ностальгійним.
– Мені подобається шум. Мені подобається чути, як вони спілкуються. Було весело.
За