членів групи, вродливим і товариським чоловіком. Йому було трохи за тридцять, він одягався за останніми віяннями моди і зачаровував усіх навколо своєю енергією та почуттям гумору. Великий друг Мане, Едґар Деґа, був одним із небагатьох, хто міг змагатися в дотепах із Мане; обидва мали запальну вдачу і гострий язик, отож іноді між ними виникали запеклі суперечки. Високий і похмурий Поль Сезанн приходив, підперезаний мотузкою, й насуплено сідав у кутку.
– Я не подаю тобі руки, – сказав якось Сезанн Мане перед тим, як упасти в крісло. – Я не мився вісім днів.
Самозаглиблений і цілеспрямований Клод Моне був сином бакалійника, і йому бракувало освіти, що її здобули декотрі інші члени клубу. Його найкращим другом був «добродушний шибеник» П’єр-Оґюст Ренуар, який за час їхньої дружби намалював одинадцять портретів Моне. Моральним компасом групи став Каміль Піссарро: надзвичайно політизований, відданий і принциповий. Навіть Сезанн – найбільш норовливий і відлюдькуватий серед них усіх – обожнював Піссарро. Через багато років він називав себе «Сезанн, учень Піссарро».
Разом ця група видатних художників сформувала сучасне мистецтво за допомогою руху, що дістав назву «імпресіонізм». Вони малювали один одного та поряд один із одним, підтримували один одного емоційно й фінансово, і зараз їхні картини висять у кожному великому художньому музеї світу. Але в 1860-х роках їхнє становище було скрутним. Моне збанкрутував. Ренуарові якось довелося приносити йому хліб, щоб той не помер із голоду. Хоча й сам Ренуар жив не набагато краще. Йому бракувало грошей на марки для листів. Їхні картини не викликали жодного інтересу в продавців. Коли художні критики згадували про імпресіоністів – а в Парижі 1860-х років існувала невелика армія художніх критиків, – їхні відгуки зазвичай були несхвальними. Мане і його друзі сиділи в обличкованому темними панелями «Кафе Ґербуа» з мармуровими столами й вишуканими металевими кріслами, пили, їли і сперечалися про політику, літературу, мистецтво й насамперед про свої кар’єри – тому що всі імпресіоністи намагалися вирішити одне важливе питання: що їм робити з Салоном?
Мистецтво відігравало надзвичайно велику роль у культурному житті Франції ХІХ століття. Живопис регулювався урядовим відділом під назвою Міністерство Імператорського двору та образотворчого мистецтва, і малярство вважали за таку саму професію, як медицину або право в наш час. Перспективний художник вступав до Національної вищої школи образотворчого мистецтва в Парижі. Там він здобував детальну й формальну освіту, переходячи від копіювання малюнків до зображення моделей. На кожному етапі навчання проводились конкурси. Тих, що мали поганий результат, відсіювали. Кращі учні одержували нагороди й престижні стипендії, а вершиною професії був Салон – найважливіша художня виставка в усій Європі.
Щороку кожен французький художник подавав свої два-три найкращі полотна на розгляд експертного журі. Кінцевим терміном було перше квітня. Художники