Це був лише курс. Багатьом людям не вдається опанувати органічну хімію. Чимало студенів-медиків проходять органічну хімію влітку в іншому коледжі, щоб мати цілий семестр на підготовку. Ба більше, Сакс вивчала органічну хімію в університеті з великою конкуренцією і суворими вимогами. Якщо скласти рейтинг усіх студентів світу, які вивчають органічну хімію, мабуть, Сакс потрапила б у 99-й процентіль[32].
Але проблема полягала в тому, що Керолайн порівнювала себе не з усіма студентами світу, які вивчали органічну хімію. Вона порівнювала себе з рештою студентів Брауна. Вона була маленькою рибою в одному з найглибших і найконкурентніших ставків країни – і порівняння з усіма іншими розумними рибами підірвало її впевненість у собі. Вона почувалася дурепою, хоча це зовсім не відповідало дійсності. «Ого, інші студенти опановують це, навіть ті, хто спочатку знав не більше від мене, а я просто не можу навчитися так думати».
Керолайн Сакс переживала те, що називають «відносною депривацією» – цей термін придумав соціолог Семюел Стуффер під час Другої світової війни. Стуффера відрядили до армії США для дослідження настроїв та морального духу американських солдатів, і в результаті він опитав півмільйона чоловіків і жінок. Його цікавило все: як солдати ставляться до свого командування, як чорношкірі почуваються в армії, наскільки важко солдатам служити на віддалених постах.
Проте одне з питань Стуффера було особливо цікавим. Він запитав солдатів, які служили у Військовій поліції та в Авіаційному корпусі (попереднику Військово-повітряних сил), наскільки добре в їхньому роді військ виявляють і заохочують здібні кадри. Відповідь була однозначною: військові поліціанти значно позитивніше оцінювали свою організацію, ніж ті, хто служив у Авіаційному корпусі.
На позір це здавалося нелогічним. У Військовій поліції був один із найгірших відсотків підвищень у всіх збройних силах. У Авіаційному корпусі цей відсоток являв собою один із найвищих. Солдат Авіаційного корпусу мав удвічі більше шансів стати офіцером, аніж солдат Військової поліції. Чому ж тоді військові поліціанти почувалися більш задоволеними? Стуффер влучно застеріг, що військові поліціанти порівнювали себе тільки з іншими військовими поліціантами. А підвищення у Військовій поліції було настільки рідкісним явищем, що коли ти його здобував, то дуже тішився. А якщо тебе не підвищували, ти був у одному човні з більшістю товаришів по службі – тож тебе це не надто засмучувало.
«Порівняйте це із солдатом Авіаційного корпусу з такою самою освітою і вислугою років, – писав Стуффер. – Його шанси на офіцерське звання були вищими від 50 %. Якщо він здобував підвищення, більшість його товаришів теж його здобували, і це досягнення здавалося менш вагомим, аніж у Військовій поліції. Якщо ж більшості присвоювали офіцерське звання, а йому ні, він мав усі підстави для незадоволення, яке виражалось у критиці системи підвищень».
Стуффер висловлював думку про