було обрати курси, тому що їй подобалося все. Зрештою дівчина обрала «вступ до хімії», «іспанську мову», курс під назвою «еволюція мови» і «ботаніку в сучасній медицині», яку вона описує так: «наполовину ботаніка, наполовину використання місцевих рослин у медицині та хімічні теорії, на яких воно ґрунтується». Це скидалося на рай.
Чи зробила Керолайн Сакс правильний вибір? Більшість із нас відповіла б «Так». Коли вона їздила зі своїм батьком у той короткий тур, то оцінювала коледжі, що їх вони відвідували, від найкращого до найгіршого. На першому місці стояв Університет Браун. Мерілендський університет став для неї запасним варіантом, тому що він був набагато гіршим, аніж Браун. Останній входить до Ліги плюща[28]. Він має більше ресурсів, більше здібних студентів, більше престижу й досвідченіший викладацький склад, аніж у Мерілендському університеті. В рейтингу американських вищих навчальних закладів, який щороку публікують у часописі U. S. News & World Report, університет Браун незмінно потрапляє в першу десятку або двадцятку. Мерілендський університет посідає значно нижчі позиції.
Але погляньмо на рішення Керолайн під таким самим кутом, під яким імпресіоністи дивилися на Салон. У своїх безкінечних диспутах в «Кафе Ґербуа» імпресіоністи дійшли висновку, що вибір між Салоном і власною виставкою – це не просто найкращий варіант проти другого в списку. Це був вибір між двома дуже різними варіантами, кожен із яких мав сильні та слабкі сторони. Салон багато в чому нагадував університет Ліги плюща. У ньому створювалася репутація. Таким особливим його робила вибірковість. У Франції в 1860-х роках було приблизно три тисячі художників із «національною репутацією», і кожен із них відправляв свої два-три найкращі твори в Салон. Це означало, що журі обирало з цілої гори полотен. Відмови були нормою. Важче було пройти відбір. «Салон – це справжнє поле битви, – казав Мане. – Саме там дають належну оцінку».
З усіх імпресіоністів він був найдужче переконаним у цінності Салону. Художній критик Теодор Дюре, ще один із кола «Ґербуа», погодився: «Тобі потрібно зробити ще один крок, – писав Дюре до Піссарро 1874 року. – Треба, щоб публіка про тебе дізналась і щоб тебе прийняли всі продавці й поціновувачі мистецтва… Я закликаю тебе виставляти свої картини; ти мусиш створювати шум, заперечувати й наражатися на критику, зустрічатися з великою публікою віч-на-віч».
Одначе те, що робило Салон настільки привабливим – його вибірковість і престиж, – також спричиняло проблеми. Палац був величезним приміщенням завдовжки в триста ярдів[29], із центральною галереєю заввишки в два поверхи. Типовий Салон міг прийняти три або чотири тисячі картин, і вони висіли в чотири ряди, від підлоги й аж до самісінької стелі. «У головному ряду», на рівні очей, вивішували лише ті картини, які дістали одностайне схвалення журі. Якщо вам відводили верхній ряд під стелею, побачити ваші картини було практично неможливо (одного разу картину Ренуара повісили