дивіться, ваша влада, ріднесенька, навіть газета вашим словом… Петлюра не зумів, Денікін був – не дав, прийшли більшовики – зразу на село газета українська. Не зрадник же я і не Юда?! Ненавидячи владу, щиро їй прислугую. Це ж злочин, великий злочин перед ідеєю, перед народом…
Не пішов на працю, виправдовуючися непосильністю. Та де там! Прибігли жидки на кватирю, вчепились, як реп’ях; натякнули, що «ми ж вас не мобілізуєм, а добровільно, без Чека». Подвоїли пайок, скоротили працю наполовину. Мусів працювати, бо інакше треба було тікати з міста.
Тим часом курс червоних відмінявся. Кордони очищено, панькатися не було з ким. Одного дня була у «Вістях» передовиця про ліквідацію КП(боротьбістів)У, другого дня почули ми про розформування єдиної в місті української військової частини (рештків Волоха), третьої ночі арештували ряд визначних українців (Степового, Рудика, Кравченка та ін.), четвертого дня запечатали Повітовий Союз Кооператив, а п’ятого перекладав я до газети статтю «Смерть сільським Просвітам – Петлюрівським кублам…»
Війнуло крутим духом. Українці нащурились, деякі втікали з міста: зник десь Камінський, шмигнув за кордон, зробивши збитка у Фінвідділі, Підгаєць Петро – той, що так безсумнівно збирався співпрацювати з більшовиками.
Зустрів якось Павловського (сотник гайдамаків).
– Тю на тебе! Ще дригаєшся? Казали ж, що тиф тебе вхопив.
– Бачиш, брикаю. Що чувати? – питаю.
– Те, що й видати. До комячейки ще не вписався? Який портфель носиш? – натякає.
– Та де там. Оглядаюсь, щоб в Чека не потягнули.
– Так от, дружок! У такі часи позапартійним бути не слід: або пишись, або тебе запишуть. А щоб за нас не розписувались, бо ми хоч трішечки письменні, – і тихше: – приходь увечері на Пушкінську, № 16. Бувай та ша, ти ж гайдамака.
І того вечора не хотів я вливати в слова костромського комісаря Манілова українського духа (перекладати відозву УПК та УРК до братів селян України) і… пішов на Пушкінську. Там замірялося серіозне. Засідав комітет (Чубатий, Ларій, Павловський, Моргуненко – той, що вчора в Інтернаціоналі був переконаний). Інформували організатори з трьох волостей: завербовано готових до зброї 120 чоловік. Надії є, що в разі виступу сила подвоїться; у Вільшаниці два «Максими», в Погорілій кольт та ручний кулемет; чекають виступу. Інформації затяглися, не було Одинця, тому план виступу відклали, доручивши Чубатому й Павловському розробити проект операцій, а Моргуненкові вивідати про мійську залогу.
Зворушений вертав я з засідання Повстанкому. Робота не брала, саботував. Через кілька днів забіг Павловський і шепнув, що Одинець і Дерещук прибули, буде нарада. Мої співробітники підозріло глипали на нас.
Вже смеркло, як повертав я на Пушкінську. Сирий, весняний вечір обгортав холодними дрожами. Несвідома боязкість збільшувала холод. Наближаючись до № 16, став оглядатись, придивлятись до прохожих. На поперечній вулиці шмигнула постать і присіла.
Насторожився. Пройшов трохи й прикляк до тину. Постать висунулась на розі раз, другий. Е, щось непевне. Схопився