усі, не хочем скніти у ярмі, – заприсягнулись щиро.
А срібний місяць у горі і соловейко на калині, єдині свідки нашої присяги, благословляли нас на боротьбу.
Обчислили кріси, кулі, пригадали, хто на селі яку зброю має – і з першим покликом усім стати до зброї. Потішив і Рудий: два десятки козарлюг і кулемет має. Чекає виступу.
Він не забарився. Одного вечора в суботу підбігла під мої ворота бричка, а з неї Чубатий, Ларій і два козаки.
– Здоров, лобуряко. Вітай гостей.
– Оце й усі? – дивувався зразу я.
– Ні. Якраз удванадцятеро стільки на хуторі: 60 крісів і 20 шабель. Коли прилучиш хоч ще стільки, то завдання виконав бездоганно.
– Та вже два тижні раків не ловив.
За три годині поза городи гусаком рушало 32 наших з однокінкою припасів: дядько Андрій кобилу пожертвував «для України», а старий Амос подарував візок.
Щиро віталися повстанці – виноградівці й байбаківці з нашими.
– Здорові будьмо. Запоріжців нема нікого?
– Хто мазепинець, а покажись!
– Здоров, Семене! Як ся маєш? Вже рана зажила?
– Значиться, знову комуну бити будем разом?
– А де ти дівся, як Жмеринку здавали?
– Та де ж? У полон попав, а звідтіль чкурнув додому.
– Запродав сукин син полковник. Нас у бій послав, а сам за касу та до золотопагонців.
– Еге, та в тебе все добірні, – оглядав моїх молодців Олешко. – Чи ж кожен нюхав козацької табаки?
– Є всякий сорт, – хтось обізвався. – Є такі, що дезертирували, як батько Петлюра закликав. Тепер порозумнішали і хочуть боржок комуні повернути. Краще пізно, як ніколи.
– Зібрав батько кумпанію хоч маленьку та вартненьку, – радів Олешко.
– Маю за честь сповістити, що ще не всі, – рапортував я. – Прибудуть ще хлопці. Надія є, що буде більше сотні, а може й з соловейком (кулеметом).
– Хіба? – підскочив Чубатий. – Чого ж ти мнеш?
– Та коли в тебе нетерплячка, сідаймо на тачанку, як коні не стомлені, та й будем знати.
Послали Саву з двома виноградівцями до Клинової, а я з Чубатим поїхав до Краснопілки. Опівночі стукали до Рудого. Налякана старенька мати довго не обзивалася. З трудом переконали її, що ми не ті, кого на думці має. Сестра відшукала Івана в сусідській коморі: певне з Горлинкою якоюсь бавився. Прибіг до нас у підштанцях, заспаний.
– Юрченко?! А бодай тобі ні дна ні покришки. Не найшов кращої години? А то ж хто, – глянув на Чубатого.
– Ходімо десь тісніше.
У клуні Чубатий виклав справу. Іван чухався й підкидав плечима.
– Або я знаю? Такий час. Собак усіх побудиш, а їх до ранку не збереш. Крім того, кулемет ще в охрані (місцева самоохорона – тоді в кожнім майже селі була). Самі віддати не рішаються; кажуть, щоб видерти. Без «Максима» ж буде сумно… А коли думаєте звідціль рушати?
– Хотіли б завтра.
– Почекаймо до завтрішньої ночі. До речі, неділя. Зранку я підготую хлопців, вартуватимуть у самоохороні наші. Ви підскочите й по-військовому вкладете