(дістаю від імені Райсельбуду першу окружну та третю всеукраїнську премію). Я уповноважений усіх кампаній, ударників, що їх провадить РВК та РПК, а від 1925 року уповноважений по виборах сільрад (це завдання й не кожному партійцеві доручають), бо найвідповідальніша кампанія у більшовиків.
А в той же час я активний член усіх організацій: Сільради, Комнезаму, член РВК, ревізкому кооперативи, член Райкому Робосрайсекретаріяту ОПБ (окружного професійного бюра), голова Райбюра т-ва «Геть неписьменність», зав. культвідділом ОПБ та голова культуркому при Райкомі Робос і сила не обрахована інших відповідальних і добровільних обов’язків.
І так два роки без упину, без спочинку. На всякий крок чи директиву влади знаходив я основу оправдання: я певний був, що влада чинить вірно, що переходова доба повна елементів протиріч, що з природи диктатури пролєтаріяту випливає насилля, але це явища тимчасові.
Бували хвилини, що з болем і самобичуванням видобував засохлі рани, колупався в недавніх гріхах, здрігав почуттям покаяння… Признатись, висповідатись перед суспільством, скинути з плечей затаєний гріх… Чи ж простить мені народ, чи стерплять творці ідеї, яку три роки крівавим способом підточував?
Заговорив був раз про це з секретарем РПК. «Малчі й канєц. Не порть репутації: нє ти адін імєєш грєх».
І я мовчав, а без вагань, сумнівів крутився в коловороті гемонської роботи. Став патентованим активістом у всій околиці й окрузі. Пішов угору: вибрали членом Окрправління Робос, поїхав як делегат на губерніяльний з’їзд і став членом Губправління Робос, а незабаром призначили інспектором окрнаросвіти.
– Ти ще не в партії? – дивувався не один мій близький товариш-партієць.
– Хіба не все одно – партієць я чи безпартійний?
– Чудак ти. Канєчно не все одно. Партієць має запевнений авторитет, довір’я, перспективу, а ти що? Сумнівна безпартійна мєлоч. Подавай заяву, приймуть. Я сам даю рекомендацію…
По довгій надумі подаю анкету. Та не так легко. «Утримались»[16], а секретно постановили: «На три місяці «прікрєпіть» до партійця з дореволюційним стажем, щоб розкусити мене досконально». Три місяці терся коло мене цей «дореволюційний», виюджуючи мої погляди на національне питання, на природу України, історію її, петлюрівщину. Не догадувався, чого власне з мене хочуть. Аж стало ясно…
У момент найбільшого розгону праці й авторитету, коли, здавалось, я був найчервоніший, покликали мене до ГПУ. Слідчий напав на мене так, ніби я пійманий учора в лісі.
– Товариш слідчий! За кого ви мене вважаєте? Мене приймають до партії…
– Да єто ми увідім. За стариє грєшкі спєрва нужно расплатітся.
– Які грішки, товаришу? Не беріть на бога. Я ляканий уже не раз…
– В Петлюри ви служілі?
– Про це мене вже третій раз питають. Подивіться в справи, там відповідь занотована.
– Меня ви не учіте, а отвечайте,