href="#n_26" type="note">[26] та ін.
Були 1928 – 1929 роки – часи радянського роздоріжжя. Тоді вичерпувались вкрай заповіти Леніна і в комісарівських верхівках проходила люта гризня. Її намагались заглушити «п’ятилітнім пляном», але єдність керманичів тріщала. Не вщух троцькізм, а виник бухаринізм. Політика перестала бути послідовною й далекозорою, перетворившись в циклі сезонових заперечливих одна одній директив, що зводили на манівці окружні апарати та обурювали люд.
Країна швидким темпом сповзала до сьогоднішнього безладдя й краху.
Відірваний останніми роками від ширшого світу, не бачучи справжніх фарб життя, я не міг з «окружної колокольні» дати вірної прогнози «кон’юнктурі благополучія» влади; відчував лише, що щось не клеїться, але обняти цілости ланцюга заперечень і краху не міг.
Не долітали до моїх вух роптання робітничих мас: Куди йдемо? Де здобутки 12-річного будівництва соціялізму? Не дочував, як застогнало село під непосильними податками; не знав причин – звідкіль пішли арешти, заслання, розстріли; збагнути не міг – за що вислали, виснаживши п’ять місяців у Допрі[27], Мироновича – одного з найвидатніших інспекторів наросвіти, тихого й роботящого працівника. Я лише фіксував ці факти й з болем реагував на них.
І в міру того, як крутішала політика, як очевиднішими ставали злидні, як порожніли полички в кооперативах (приватні крамниці позакривали), як зникло в продажі сало, м’ясо, як довшали хвости за пайком хліба (3/4 фунта на душу), як обкладали село щораз більшими податками, облігаціями, хлібозаготівкою, як заносилась страшна гроза над церквою – так мої реагування ставали нервовіші. Почуття критицизму ставило питання: А чи ж це вірно?..
На всяких зборах, на нарадах я став постійним опонентом.
Осінню 1928 року на міській учительській конференції грубо скритикував нові програми Наркомосу. Де той комплекс, що його так уперто від нас вимагають? Це не навчальний систематизований матеріял, а справді недоробки кількох непогоджених між собою кабінетних працівників, що й не нюхали, як той комплекс виглядає в практиці. В них ні формальних знань, ні доцільного дидактизму. Коли Наркомос не має тямущих творів, хай не нав’язує сумбуру[28], хай доручить нам – практичним робітникам з життя живого створити програми.
Мене, звичайно, «покрили» прислужники Наркомосу й пляни приняли, як директиву, хоч за 5 місяців сам Наркомос їх відмінив, а редактора їх Волобуєва зняв з посади, як «утратівшаво класовую лінію».
З обуренням прийняв я курс політехнізму в школі. На окрнараді метод-активу в приявності представника Наркомосу вихопився: «Чи школа – лябораторія експериментів, чи місце науки? Як відважується представник Наркомосу проголошувати таку серйозну реформу в школі? Що, крім його красної промови, ми на це маємо, з чим будемо закладати лябораторії, коли в нас мапи, крейди нема? Як побудуємо майстерні, коли цвяха купити ніде? Ще не навчив нас той безоглядний революціонізм у школі? Чи ж не бачимо, що калєйдоскопічною зміною метод наша школа плодить неуків?