поїздах.
– А Петлюра, думаєте, бідняк какой-нібудь іль вообще пролітарій? Якраз! Буржуй паршивий! Поддєлався під мужицький разговор і думає земельку захистити. Батько його аж 15 тисяч десятин має на Полтавщині.
– А ви його батька бачили?
– Значить видав, када говорю. Собственноручно у нього деньщиком на фронті служив і видав його отця. Буржуй первейшій.
– Ну й брехун ви так дійсно з первейших.
– Што? Не вірите? Присягнусь на што хатітє, що єта Директорія зробить так, як Центральна Рада. Ця німцям запродалась, а Директорія Антанті глазки строїть. Іш, супчики позбирались! Да сам Петлюра такой чорносотенной генерал, що даже й не подходь. Вдивляюсь, када він і говорить навчился по-мужицьки. Іліж взять – Винниченка? Думаєте, плохая птиця? Шпійон буржуазійський. За грошики хоче обплутать дурака мужика, щоб повернулись генерали і знову в клєщі нас узяли. Но только нєт, братішечкі, не вдасться, не вті взялись. Он Красна гвардія до Полтави добирається. Оті дадуть нам і свободу і всякое удовольствіє.
Баламутився люд, відвертався від своєї державності, розкладалась наша армія, творячи небувале в світі явище масового дезертирства.
І коли треба було уняти у відповідні береги розбуялу стихію мас, – наш провід не зумів вирвати її з цупких лабетів більшовицьких посіпак. Наш уряд не знав, чим живе, чого бажає периферія. Не дістаючи з центру директив, низи робили, що хотіли. Проїжджаючи через станцію Голту, бачив таке. Комендант містечка, повіривши провокації, що більшовики зайняли Київ, оголосив нагло евакуацію. На відході наклав на населення контрибуцію і, під загрозою обстрілу з гармат, вимагав негайної заплати. Лише мої гарячі запевнення, що в Київі ніяких більшовиків нема, збили намір ревного коменданта.
На фронті йшла боротьба, а в запіллі вибухали повстання. На ст. П’ятихатка мене арештував загін Григор’єва, як «лакея буржуазної Директорії». Два дні в арешті довелось переконувати впертого вожака загону, що я не лакей, а коли цей епітет він конче хоче мені приліпити, то хай я буду лакей, тільки не самої Директорії, а всього українського народу. Випустили з меж п’ятихатської селянської республіки, але до Києва вже не доїхав: його зайняли більшовики.
У Жмеринці відшукав Інформаційне бюро й здав уповноваження. Куди це тепер? Додому? Ні… Вступив до студентського полку. А за тиждень нас відкомандували до військово-старшинської школи в Кам’янці.
Місяць приспішеної науки. З нас мали виховати ідейно-стійких старшин. Але не вдалось. Запроданство командного складу, жахливе розмірами дезертирство підточували фронт. Більшовики насувались. Небезпека загрожувала Проскурову й нас викликали на підмогу.
Школа стала залогою міста Проскурова й резервною частиною фронту. Деякий час я був дижурним підстаршиною при штабі Омеляновича-Павленка (молодшого).
У Староконстантинові вибухло повстання. З невеличким загоном чорноморців поїхав я з Омеляновичем-Павленком. З повстанцями легко впорались. Вони, переважно місцеві жиди, втікли на Житомир. Настигати погналась чета