з ним розстрільною чета Музики П. Підбадьорені підмогою, зразу кинулися в атаку й пігнали ворога долиною.
Аж опівночі відпочивали, а ранком звели підрахунки. В наших лавах три забитих та шість ранених, зате налічили 39 убитих дячишинців та з два десятки ранених, у додаток три парокінних тачанки й один «Максим». Дістав я тоді похвалу.
Та щастя нам всміхалося недовго. Збоку станції Константинова червона орда напирала на Проскурів. Нас зняли з-під Жмеринки. За день і ніч зробили 90 з гаком км, а справи не врятували. Проскурів з трьох боків облягла Богунська дивізія арештантів. Вступати в бій перед самим містом стомленій нашій дивізії було ризиковано.
Здали Проскурів. Почався відступ та півторамісячні поразки – змагання з незрівняно більшим ворогом. Дух у частинах упадав, танули сили. Крім фронтових невдач, деморалізували, гнобили сотні дошкульних причин: голод, змора, морально прикра атмосфера.
Здавалось, нічого не було в нас, що так потрібне воякові. Найголовніше – брак на зброю: козак мав так обмаль набоїв, що не годен був витримати середньої перестрілки; половину позицій залишали лиш через брак набоїв. Вояки голі, босі калічились по терниськах, лісах, дригоніли холодними ногами в лавах та вартах. Не було в достаток хліба, солі. Хвороба стала косити людей – цинга, тиф, малярія, пропасниця; хворих лягало більше як ранених у боях.
Далась втямки відсутність солі. Цілих три тижні їли несолене. Заб’ють годовану свиню: ситне мясо лиснить, аж очі вибирає, як кидають в котел. Коли ж береш до рота – ні товщу, ні смаку; жуєш, ковтаєш, а воно не йде, бо як трава. Прагнеш солі, на що не глянеш – бачиш сіль. Ех, коли б хоч крихта: солоний, ласий шмат…
Життя не було. По людях жебрали, хоч і в них не було. Міняли… за набої. Дорогі вони були, та голод і жага на це кидали. За грудку солі у хлопчини, що в мами вкрав, останню набійницю віддавав козак.
Найприкріший момент переживали в червні. Всі сили сконцентрували в районі Ярмолинець. Грудьми відбивали від більшовицької навали Кам’янець. Труднощі були переможені. В полках по кілька десятків людей; були часи, що Богданівський полк мав 38 вояків. На ворожу частину, щоб рівнятися в багнетах, доводилося цілу дивізію ставити. Викручувались, звивались, як вуж, у більшовицьких кліщах.
У додаток ще й село ставилось неспівчутливо, ховало харчі, часами й доносило більшовикам. Наприклад факт. Змагались коло Шарівки. Три дні товклись, здавали, брали, знову здавали містечко. Два рази ходили на багнети; раз мало-мало не наштовхнувся на багнет матроса – Гарковець вчасно підскочив – врятувався.
Оточені полком каторжан-таращанців, проривались Сутківцями. Під гору пристали гарматні коні, запрутивши обозам шлях. Звернулись до селян, а вони вовком:
– Не дамо. До смерти будемо битись. Знать вас не знаєм, – і з-за вуглів наставили рушниці.
Болюче це приймали. Бунчужний гармаш Басараб крикнув:
– Козаки! по набою.
І кожний з нас, знесилений до снаги, таскав під величезну гору по гарматному набою.
А село зловтішно усміхалось.
– Так