гучно рекламованою. Не здається мені, щоб Ґрабинський в сучасній версії мусив би завернути у бік літератури більш суспільної чи психологічної. Як у свій час, так і тепер він залишився б напевно специфічним і не конче оціненим читачами. Хоч література жаху останніми роки переживає в Польщі роки розквіту, але письменників, яких можна б з ним порівняти, дослівно кілька».
З ТОМУ «ДЕМОН РУХУ»
ГЛУХА ГІЛКА
(Балада колійова)
Поміж Оршавою і Билічем оновили і вирівняли колію. Вдалося це завдяки тому, що засипали мочарі над Вєршою. Внаслідок цього лінія значно скоротилася, бо потяг замість обминати багнистий терен великим, сильно на північ вигнутим луком, йшов зараз по його тятиві, прямуючи до мети просто, як стріла.
Такий скрут виявився дуже вигідним. Рух на колії значно прискорився, а околиця досі малярійна через суцільні багна, незабаром набрала характеру сухої, здорової рівнини, яка враз покрилася буйною зеленню.
Давню окружну гілку, прозвану тепер «глухою», замкнули й ізолювали. До розбору тору і усунення колійових об’єктів дирекція руху збиралася приступити допіру за якийсь час. Не було з чим квапитися, відомо ж: збурити легко, збудувати важче…
Тим часом за рік після офіційного закриття старої лінії стався факт дивний і несподіваний.
Одного дня зголосився у директора колійового департаменту в Оршаві такий собі Шимон Вавера, заслужений колійовий інвалід і кондуктор на пенсії з просьбою, аби йому віддали під опіку вилучену з руху «глуху гілку». Коли ж йому директор пояснив, що це зовсім зайве, бо петлю в найближчий місяць розберуть, і що функція «будника» в тих умовах була б принаймні ілюзорна, якщо не геть смішна, Вавера відповів, що буде пильнував старий тор цілком безкоштовно.
– Бо прошу пана начальника, – тлумачив гаряче, – в нинішніх тяжких часах то і на шини люди злакомляться. А шкода була б велика для колії, пане начальнику, велика шкода. Прошу самому порахувати: стільки доброго кованого заліза! Тори там завдовжки дванадцять кілометрів! Є чим поживитися. А я допильную вірно, як пес, пане начальнику. Не дам втяти ані одного метра! Слово старого кондуктора Вавери! Ані цента за те не хочу, ані зламаного шеляга. Хоч би мені пан директор сам пхав у руки, не візьму нічого. Я так тільки з любові великої до фаху і для гонору хочу бути будником на «глухій гілці».
Директор поступився.
– Га, коли вже так конечно, і то безінтересовно, пильнуйте собі тої лінії до часу. А відтак, – додав з усміхом легкої іронії, плескаючи його по плечах, – іменую вас віднині колійовцем «глухої гілки».
Вавера зі сльозами на очах стиснув долоню зверхника і вийшов з бюра щасливий, як ніколи.
Назавтра обійняв «службу». Забрав з собою з Оршави меблі, постіль, трохи книжок, кухонного начиння і, спакувавши те скупе господарство до візка, переселився на нове помешкання, яким мала віднині бути