в очі їхні вади: одній бракувало граційності, іншій – душевної витонченості, але дівчину, яка була білетеркою з Кітса, можна було трактувати зовсім по-іншому. (Можна толерувати такі якості свого лакея, які будуть неприпустимими для представника твоєї соціальної верстви.)
Джералдін скрутилася в куточку канапи і розглядала його, примруживши очі.
– Ти постійно п’єш, так? – раптом сказала вона.
– Ну, напевно, – ледь здивовано відповів Ентоні. – А ти хіба ні?
– Ні. Інколи я ходжу на вечірки, знаєш, один раз на тиждень, але п’ю тільки два-три коктейлі. Ти й твої друзі постійно п’єте. Гадаю, ти гнобиш своє здоров’я.
Ентоні це навіть зворушило.
– Це так мило, що ти хвилюєшся за мене!
– Так, хвилююсь.
– Я не так багато п’ю, – заявив він. – Минулого місяця у мене і краплі в роті не було протягом трьох тижнів. А напиваюсь я раз на тиждень.
– Але ти щось п’єш кожен день, а тобі тільки двадцять п’ять. Хіба в тебе немає ніяких амбіцій? А що з тобою буде в сорок?
– У мене немає наміру так довго прожити.
Вона клацнула язиком.
– Ти божевііііііільний! – сказала вона, поки він змішував їй наступний коктейль, і додала: – Ти родич Адама Петча?
– Так, він мій дід.
– Чесно? – Вона відверто зацікавилась.
– Абсолютно.
– Так, цікаво. Мій татусь у нього працював.
– Він дивний старигань.
– А він добрий? – запитала вона.
– Ну, у приватному житті він рідко буває нелюб’язним без особливої потреби.
– Розкажи про нього.
– Що саме? – Ентоні задумався. – Він худезний, і на голові в нього залишки сивого волосся, воно завжди виглядає так, ніби в ньому гуляє вітер. Високоморальний.
– Він зробив багато хорошого, – сказала Джералдіна поважним тоном.
– Нісенітниці! – презирливо заперечив Ентоні. – Він – побожний зануда, тугодум.
Її думки попливли далі, обминувши сказане.
– А чому ти з ним не живеш?
– Може, зразу до методистів?
– Ти божевііііііііільний!
Вона знову клацнула язиком, висловлюючи своє несхвалення. А Ентоні подумав, якою моральною у глибині душі була ця маленька приблуда і чи буде вона такою ж моральною, коли неминуча хвиля змиє її з піску респектабельності.
– Ти ненавидиш його?
– Не знаю. Він мені ніколи не подобався. Люди, які для тебе щось роблять, ніколи не подобаються.
– Він ненавидить тебе?
– Моя люба Джералдіно, – запротестував Ентоні, жартівливо насупившись, – випий ще один коктейль. Я дратую його. Якщо я курив, а він заходив до кімнати, то починав принюхуватися. Він – надокучливий педант, зануда, та ще й лицемір. Я напевно тобі цього не казав би, якби не випив, але мені здається, що це все не важливо.
Джералдіна, однак, продовжувала виявляти інтерес. Вона так і не доторкнулася до склянки, тримаючи її великим і вказівним пальцями, та дивилася на нього очима, в яких промайнув страх.
– Як це лицемірний?
– Ну, –