коли рука з неба простягає ріжок із морозивом. А поки що вони прийшли сюди попоїсти, попри очевидну убогість не надто чистих скатертин, випадковий склад виконавців кабаре і цілком очевидну словесну недбалість і фамільярність офіціантів. Останні, видавалося, зовсім не боялися своїх відвідувачів і поводилися так, ніби скоро самі сядуть за столик…
– Вам тут не подобається? – запитав Ентоні.
Обличчя Глорії потепліло, і вперше за весь вечір вона посміхнулась.
– Мені тут дуже подобається, – зізналася вона. І це не викликало сумнівів. Її сірі очі блукали туди-сюди, вони завмирали, зупинялись і знову спалахували, коли вона розглядала якусь групу, потім із нестримною цікавістю переходили на іншу, а поки що Ентоні зміг сповна оцінити всі деталі її профілю, чудові живі порухи її губ, неповторний вираз обличчя, статуру і манери, які перетворювали її на унікальну квітку серед гамузу дешевого мотлоху. Дивовижне відчуття того, що вона щаслива, наповнило його очі сльозами, здушило горло, його нерви напружились, а груди наповнилися сильними й хвилюючими відчуттями. Раптом усе стихло. Байдужі скрипки й саксофони, немов надокучливо-скрипучі скарги дитини десь поруч, голос дівчини в капелюшку з фіалками за сусіднім столиком – усе поволі зникло, відступило, зринуло, як тіні на блискучому паркеті, – залишилися тільки вони вдвох, йому здавалося, що вони були вдвох, вдалині від усіх, у вічній тиші. Залишилася тільки свіжість її щік, ніби прозорий спогад якихсь невловимих і непізнаних тіней, її рука сяяла на заплямованій скатертині перламутровою мушлею далеких, незаймано диких морів…
Раптом видіння зникло, як сон, кімната обступила його своїми голосами, обличчями, рухами, вульгарне мерехтіння ламп над головою стало реальним і зловісним, вони вдихали й видихали повітря з слухняним натовпом, грудні клітки здіймалися та опускалися, вічна беззмістовна гра словами і фразами, жонглювання ними – все це вивернуло його почуття, оголило перед задушливим натиском життя, і її голос долинув до нього, спокійний, ніби видіння, яке щойно покинуло його.
– Це моє місце, – прошепотіла вона, – я така, як ці люди.
На мить її слова здалися чимось уїдливим і непотрібним, ніби їх спотворила нездоланна відстань, якою вона себе оточила. Вона вочевидь пожвавішала, її очі зупинилися на еврейському скрипалі, який рухав плечима в такт із найпопулярнішим фокстротом цього року.
Ці слова для тебе,
Дринь-динь-динь-динь-динь,
Лише для твоїх вух…
Вона задумалась, її очі зупинилися на ньому і здивовано завмерли, ніби вона не сподівалася його там побачити.
– У мені є домішок того, що ви назвали би «дешевизною». Я не знаю, звідки це взялось, але воно є, всі ці яскраві кольори й показна вульгарність. Тут мені місце. Ці люди сприймали б мене такою, як я є, тутешні чоловіки закохувались би в мене й захоплювались би мною, розумні ж чоловіки здатні тільки аналізувати й розповідати мені, що я така через це й через те.
Ентоні