пар, зручно вмостилась у кріслі й запитала:
– А чим ви тоді займаєтесь?
Завдяки коктейлю Ентоні радо зустрів це питання. Він був у настрої для бесіди, навіть більше, хотів вразити цю дівчину, чиї зацікавлення були геть незрозумілими – вона могла зупинитися на цілком несподіваній темі, швидко обминаючи неочевидно-очевидні питання. Він хотів показати себе. Він раптом захотів стати персонажем у її романі, бажано в героїчних тонах. Він хотів витягнути її за межі тієї буденності, де жили всі, крім неї самої.
– Я нічим не займаюсь, – почав він, раптом усвідомлюючи, що ці слова позбавлені тієї елегантної граційності, якою він намагався їх наділити. – Я нічим не займаюсь, оскільки немає нічого, що було би варте зусиль.
– Он як? – Він не тільки не здивував її, а навіть не зацікавив, хоча вона однозначно зрозуміла його (якщо це взагалі варто було розуміти).
– Ви не схвалюєте лінивих чоловіків?
Вона кивнула.
– Напевне, так, якби ж вони були граційно-лінивими. Але хіба це можливо для американця?
– Чому ж ні? – запитав він збентежено.
Але її увага вже покинула цю тему і полетіла аж на десятий поверх.
– Мій тато злий на мене, – зауважила вона беземоційно.
– Чому? Але я таки хотів би знати, чому американець не може бути граційно-лінивим, – його голос набув наполегливої інтонації, – це мене дивує. Просто… просто… я не розумію, чому всі вважають, що молодий чоловік зобов’язаний осісти в діловому районі та проводити там по десять годин кожен день, протягом двадцяти найкращих років свого життя, за тупою, нетворчою, хоч і не альтруїстичною роботою.
Він здався. Вона незворушно дивилась на нього. Він чекав, що вона погодиться або не погодиться, але вона мовчала.
– Ви ніколи не маєте думки про будь-що? – запитав він дещо роздратовано.
Вона похитала головою, і поки очі її стежили за танцюючими парами, вона відповіла:
– Не знаю. Я не знаю нічого про те, що вам слід чи не слід робити, чи що будь-кому варто робити.
Вона остаточно збентежила його, змішала хід його думок. Потреба висловитись іще ніколи не була такою бажаною і такою неможливою.
– Звісно, – погодився він виправдовуючись, – я також не знаю, само собою, але…
– Коли я думаю про людей, – продовжила вона, – зазвичай мені цікаво, наскільки вони вписуються у своє оточення, чи їм належить бути там, де вони є. Мені байдуже, роблять вони щось чи не роблять, насправді мене завжди вражає, коли хтось робить якусь справу.
– А вам не хотілось би займатись якоюсь справою?
– Я хочу спати.
На мить він остовпів, ніби вона саме це дослівно мала на увазі.
– Спати?
– Щось на кшталт. Я просто хочу байдикувати, і я хочу, щоби люди довкола мене клопоталися справами, бо так я почуваюся спокійною та захищеною, а хтось мусить нічого не робити, щоб вони складали мені приємну компанію. Але я не хочу змінювати людей чи переживати через них.
– Ви – дивна маленька детерміністка, – засміявся Ентоні. – Такий ваш світ, правда?
– Ну… – сказала вона, швидко