четвер після обіду Глорія та Ентоні зустрілися на чаюванні в ресторані готелю «Плаза». На ній був сірий, облямований хутром костюм, – «бо під сіре треба сильно наквацятися», – пояснила вона, невеличкий капелюшок хвацько сидів на її голівці, дозволяючи білявим кучерям звиватись у всій красі. У яскравому світлі її обличчя видалось Ентоні значно м’якшим, вона виглядала молодшою, заледве вісімнадцять. Її постать у тісній спідниці, відомій у тому сезоні, як «спідниця-футляр», виглядала гнучкою і стрункою, руки в неї були і не «артистичні», і не опецькуваті, просто маленькі, саме такі, як належить дитині.
Коли вони зайшли в зал, оркестр награвав перші акорди «макшиші» – музики, повної потріскування кастаньєт і легко-млявих скрипкових гармоній, вона була дуже доречною в залюдненому зимовому ресторані, що його заполонили студенти коледжів у передчутті прийдешніх канікул. Глорія ретельно оглянула кілька столиків та ескортувала Ентоні обхідним шляхом до столика на двох у дальньому кутку зала, чим викликала його роздратування. Підійшовши до столика, вона знову завагалася. Сісти їй зліва чи справа? Її прекрасні очі й губи були дуже серйозними, коли вона робила вибір, і знову Ентоні подумав, якими невимушеними були всі її жести; все в житті вона сприймала так, ніби мала постійно робити вибір, розкладати по полицях, ніби вибираючи один подарунок із безлічі на прилавку.
Впродовж декількох хвилин вона байдуже споглядала танцюючі пари, а коли одна пролітала повз, кружляючи в танці, вона пошепки коментувала:
– Он симпатична дівчина в блакитному, – й додавала, коли Ентоні слухняно звертав погляд: – Ось! Ні, за вами, там!
– Так, – безпорадно погоджувався він.
– Ви її не бачили.
– Я краще дивився би на вас.
– Я знаю, але вона дуже симпатична. Тільки в неї грубі щиколотки.
– Привіт, Глоріє! Агов, Глоріє!
– О, привіт.
– Хто це? – запитав він.
– Не знаю. Хтось. – Вона побачила інше обличчя. – Привіт, Мюріел! – І, звертаючись до Ентоні: – Це – Мюріел Кейн. Вона приваблива, хоч і не вельми.
Ентоні схвально усміхнувся.
– Приваблива, хоч і не вельми, – повторив він.
Вона усміхнулась і одразу зацікавилась.
– Фраза вам видалася смішною? – Вона була така зворушлива, зосереджено чекаючи відповіді.
– Так, просто кумедно.
– Хочете потанцювати?
– А ви?
– Не проти. Але ще посидьмо, – вона ухвалила рішення.
– І поговоримо про вас? Ви ж полюбляєте розповідати про себе, так?
– Так, – вона засміялась, бо її спіймали на марнославстві.
– Можна собі уявити вашу автобіографію класика.
– Дік каже, що немає про що писати.
– Дік! – вигукнув він. – Що він знає про вас?
– Нічого. Але він каже, що біографія кожної жінки починається з першим поцілунком і закінчується з останньою дитиною на руках.
– Це він зі своєї книжки цитує.
– Він каже, що жінка, яка ніколи не кохала, не має біографії – тільки історію.
Ентоні знову засміявся.
– Хочете