інтерпретації) зустрічається в Літописі Самовидця, мала вона поширення і в літературі польській. З’явилася навіть народна дума про Хмельницького й Барабаша.[125] У ній розповідається про те, що Барабаш отримав королівські листи, в яких козакам надавалися вольності. Але він їх сховав. Ось тоді Хмельницький запросив до себе в гості Барабаша, напоїв та поклав спати. Далі забрав у нього ключі (в інших варіантах – золотий перстень) і послав свого джуру до жінки Барабаша, аби вона дала йому грамоти. Жінка це робить, думаючи, ніби виконує веління чоловіка. Грамоти опиняються в руках Хмельницького. Барабаш, прокинувшись, розуміє, що його обманули.
Звісно, історія ця не виникла безпідставно. Барабаш, як і Хмельницький, залучався Владиславом IV до походу проти татар і турків. Але між цими двома провідниками виникли протиріччя. Це й знайшло відображення в історії про Хмельницького й Барабаша, яка зустрічається в різних інтерпретаціях.
Не міг Грабянка оминути такої дражливої теми, як союз Хмельницького з кримськими татарами. Він подає це як вимушений крок з боку козацького гетьмана, оскільки «ляхи задумали його погубити». Саме ж укладення союзу виглядає дивно. Грабянка пише: мовляв Хмельницький «відрядив гінця в Крим до хана Іслам-Гірея. Хан саме мав гнів на короля (той не заплатив домовленого викупу), проте не хотів меча піднімати, хотів знати, заради чого битву розпочинати. А поперед нього стояв із своїм загоном мурза Тугай-бей, воїн славний і невимовно відважний, що не завжди корився ханові і з своїми татарами в окремому наділі проживав. На нього жартома хан рукою показав і повелів його запросити на поміч. А перед цим, якраз рік минув, козаки Тугай-бея і його орду добре побили. Згадавши все те, Тугай-бей спершу розгнівався на козаків, як на недругів своїх, а потім, покладаючися на удачу, погодився допомогти козакам і домовився з ними про місце, де козаки розпочнуть бій з ляхами».[126]
Грабянка охоче описує перемоги Хмельницького, спеціально звертаючи увагу на діяння козаків й намагаючись уникати згадок про татар, які воювали разом з козаками. Уникає він розповідей і про козацькі грабунки. Хіба що іноді згадує про грабіжницькі наїзди, які чинили татари. Не перестає вихваляти військовий геній Хмельницького. Спеціально акцентує увагу на геройстві козаків. Водночас маємо намагання принизити поляків, показати їхню недолугість, у тому числі польських командирів. Хіба що іноді з повагою говориться про Ярему Вишневецького (чи не є це знову ж таки наслідком впливу творів польських авторів, де цей князь постає як доблесний герой). Даючи таке позитивне зображення козацтва, автор вкладає в уста історичних персонажів вигадані промови, заяви, які часто мають відверто ідеологічний характер. Трапляється навіть, що для підсилення «ідеологічного ефекту» він використовує неперевірені чутки й легенди.
Наприклад, розповідаючи про битву під Жовтими Водами, Грабянка пише, що «послав Хмельницький до реєстрових козаків Ганжу, особливого посланця, і наказав