що повинні б бути хоробрими і дужими (у тих, що по корчмах тільки війною і клекотами і за чаркою самого Олександра Македонського побивали), навіть у них обличчя побіліло та руки опустилися».[132]
Сама оборона Збаража від козаків й татар була і трагічною, і героїчною сторінкою в історії польського війська. До речі, Збараж утримували не стільки поляки, скільки шляхтичі, що були руськими за походженням. У Грабянки немає ніякої поваги чи навіть співчуття до цієї шляхти. Він зі зловтіхою описує страждання ворожих воїнів під час облоги й те, як козаки ляхам «підсипали перцю».[133]
А ось як описується закінчення Збаразької облоги, коли козацьке військо відступило: «Щойно відійшов Хмельницький із своїми загонами з-під Збарожа, як повиходили з міста на ринок і поляки. Повиходили після дев’яти тижнів облоги, йшли нужденні, худі, схожі на мертву скотину, або як потойбічні привиди. Ледве переставляючи ноги, під вітром качались, хто тримався за кінські стремена, хто за хвіст, вони не помишляли вже про труд люду убогого, не помишляли про курей, гусей, качок, про хату чи м’ясо, а спрагли ковтка води чистої та шматочка хліба. Отак усмирив їх Господь, підданих на ноги поставивши, а гордих на землю повернувши».[134]
Про події 1650 р., коли козацьке військо пішло на Молдавію, Грабянка розповідає дуже плутано, намагаючись у черговий раз виправдати козаків – адже на цей раз вони пішли війною не на поляків-католиків, а на таких же, як вони, православних християн. Літописець хоче читачеві нав’язати думку, що причиною цього походу було сватання сина Хмельницького на доньці молдавського господаря. Майже романтична історія! Ось як це подається в його викладі: «Крім того, прагнучи якось перепинити підступний намір хана, Хмельницький відрядив гінця ще й до турецького царя, просив допомоги і в нього. Цар турецький гостинно прийняв посланців Хмельницького, послав йому дарунки і наказав мешканцям Силестрії та Дунаю, тим, хто жив під рукою волоських та мултянських господарів, йти на допомогу Хмельницькому. Крім того, вдовольняючи просьбу Хмельницького, турецький володар наказав Василію Лупулу, господарю волоському, віддати свою дочку за сина Хмельницького Тимоша, а якщо ж господар не захоче сам віддати дочку Ірину, то велів зашлюбити її силою. Він чинив це, прагнучи супокою в світі християнському, бо хоч волохи і під його владою перебувають, але всі коряться одному Пану-Господу і тому хай живуть у спокої та процвітають; та й крім того Русь почала у виправах військових добре процвітати. Недругу ж християнському, хану кримському, бажаючи його війнами міжусобними послабити, він наказав вирушити з Хмельницьким на Волохію, не знаючи, що Хмельницький запрагнув поріднитися з волохами тому, що, на випадок нової війни з ляхами, хоче убезпечити себе з боку Дунаю».[135] Дивно читати ці міркування. Виявляється, турецький султан хотів «супокою в світі християнському». Правда, «недругу ж християнському, хану кримському,…