поводитесь, наче порядні люди, але ж це – якась змова. Ті два борзописці, що ви поставили до мене, слухають, що кажу, але все перекручують так, що не впізнати… Здається, у них словниковий запас не перевищує й сотні слів.
– А чому вам не писати самому? – запитав Стар.
– Писав. І посилав вам частину.
– Але ж там була лише одна розмова, куди не глянь, – зауважив Стар беззлобно. – Розмова, може, й цікава, та не більше.
Тепер два невидимі конвойники ледве утримали Бокслі в глибині крісла. Він спробував піднятися; вичавив із себе один глухий «цявк», який можна було віднести до сміху, але аж ніяк не веселого, і сказав:
– Здається, у вас тут взагалі ніхто нічого не читає. Позаяк під час розмови чоловіки встигають ще й битися. А в кінці один з них падає в криницю, і його доводиться піднімати в цебрі.
Він ще раз цявкнув і вщух.
– А ви б написали таке у вашій власній книжці, містере Бокслі?
– Що? Звісно, ні!
– Вважали б це надто дешевим.
– В кіно інші засади, – сказав Бокслі ухильно.
– А ви в кіно ходите?
– Ні. Майже ніколи.
– А чи не тому, що люди там завжди б’ються і падають у колодязі?
– Авжеж… а ще корчать страшні гримаси та виголошують неприродні й неправдоподібні діалоги.
– Облишмо на хвилину діалоги, – сказав Стар. – Само собою, ваші куди вишуканіші за ті, що їх здатні породити, як ви висловилися, борзописці… саме тому ми вас сюди і запросили. Та уявімо собі дещо інше, поза поганими діалогами та гасанням по колодязях. Скажіть, у вашому кабінеті є грубка, яка запалюється сірниками?
– Здається, є, – сказав Бокслі насторожено, – та я нею не користуюся.
– Припустімо, що ви сидите в своєму кабінеті. Ви цілий день з кимось билися або щось писали, і тепер надто втомилися, щоб далі битися чи писати. От і сидите собі, втупившись у порожнечу… нудитесь, як всі ми, часом буває. Аж тут у кімнату заходить гарненька стенографістка, яку ви вже бачили до того, і ви спостерігаєте за нею… знічев’я. Вона вас не помічає, хоча ви зовсім поруч. Знімає чорні рукавички, відкриває сумочку й вивалює її вміст на стіл… – Стар піднявся, жбурнувши кільце з ключами на письмовий стіл. – У неї всього-на-всього два дайми[64] та один нікель[65]… та картонна коробка сірників. Вона залишає нікель на столі, а дайми кладе в сумочку, підносить чорні рукавички до грубки, відкриває дверцята й кидає рукавички всередину. В коробці лише один сірник, і дівчина, опустившись на коліна, збирається запалити вогонь. І раптом ви відчуваєте, що з вікна дуже тягне… і саме тут дзвонить телефон. Дівчина знімає слухавку, говорить «алло!», слухає і кидає у відповідь: «В житті не мала чорних рукавичок». Вішає слухавку, знову стає на коліна і як тільки чиркає сірником, ви несподівано оглядаєтеся довкола й помічаєте, що в кімнаті є ще один чоловік, який спостерігає за кожним рухом дівчини…
Стар замовк. Він підібрав ключі, сховав їх у кишеню.
– Продовжуйте, – мовив Бокслі посміхаючись. –