бідасі втриматись у сідлі, а по-друге, навіть якщо завалю – то не варто розривати контакт. Завалив – добивай; а тут поміж нами опинився б кінь, і хтозна, як би він на все це відреагував. Ще вкусить. Або хвицьне. Воно мені треба?
Кінь і справді злякався, скинувся дибки, й цим мені допоміг, а от стремена погано себе показали. Точніше, вершник погано себе показав, бо гепнувся разом зі мною. Важко гепнувся, аж мені у вухах загуло, а вершнику, мабуть, і зовсім заціпило. Кінь мав на зріст десь метр сімдесят, а з такої висоти, знаєте, не всякий і стрибне вдало, не те що ребрами гепнеться.
Ще в падінні я спостеріг, що Ігорю не так пощастило. Вискочити-бо коневі на спину він зміг, але чи то вершник виявився трохи вправнішим, чи то Ігор погано смикнув, але ніхто нікуди не впав. Так і продовжували боротись: вершник однією рукою смикав коня за вуздечку, піднімаючи дибки, другою щосили гатив нападника ліктем під ребра, а Ігор обхопив його лівицею за шию, а правицею не давав вихопити пістоля.
Не було б нас з Альбертом – мали б патову ситуацію, але й від Альберта, чесно кажучи, користі не було – тупцював навколо, як рефері біля чемпіонів у надважкій. І мабуть, так само боявся отримати, тільки не рукавицею, а копитом.
Що ж, можна його зрозуміти – копита й справді були розміром трохи більші за два мої кулаки, разом узяті, та ще й значно, значно твердіші.
Поки мій полоняник не прийшов до тями, я так-сяк видер з-під нього руку, намацав пістоль за поясом, вихопив. Голосно затріщала тканина, й за пістолем потяглася відірвана смужка. Так, за кобуру трохи краще виходить…
Натомість бити по лобі важезною залізякою виявилося зручніше, аніж сучасним мені ТТ. Тільки я перестарався й замість «гуп» почалося «трісь», причому тріщав, ясна річ, не метал.
Не робили тоді ще пістолетів із силуміну. Криця. Стара добра криця, міцна і важка. Значно міцніша за лобову кістку.
Ігор та його супротивник все ще танцювали, я підняв закривавлений пістоль і прицілився. Балістику револьвера ще так-сяк можна було передбачити, а от куди полетить куля з цього гладкостволого одоробла – годі було й вгадувати. Ігор, мабуть, теж оцінив шанси, бо заметушився активніше. А може, то вершник побачив наставлений ствол та запанікував.
Я підняв ствол трохи вище, щоб над головами прохурчало, й натиснув спуск.
Нічого не сталося. Анічогісінько. Ані голосного «бабах!», ані навіть короткого та сухого «клац».
Ага. Сам, значить, не зводиться. Що ж, можна було й здогадатись. Ану, як тут у них з ергономікою…
Якраз на межі тої зони, куди можна було дотягнутися великим пальцем, стирчав важілець, ще й з голівкою. Я смикнув його до себе, і їй-богу, розвертати його довелося мало не на сто двадцять градусів, аж поки клацнуло!
Погано, значить, у них з ергономікою. Або ж з пружинною сталлю.
Знову наставив пістолет у небо, знову натис. Цього разу вийшло краще, але не набагато – клацнуло, бризнуло іскрою, як наче із запальнички… і все.
Розбиратися було ніколи, я перехопив пістоля за ствол, й, вигадавши момент, пожбурив залізяку як бумеранг