виходячи, вертикальною свічкою угвинтився в байдуже небо й полетів наздоганяти своїх.
Біс його зна, чого йому треба було. Може, просто вирішив налякати. І знаєте що? Йому це вдалося. Бачте, досі поглядаю на небо.
Тутешнє небо було також байдужим, але сильно відрізнялось за кольором. У спекотних краях воно бліде, а в нас – блакитне. На півночі – синє-синє, як справжнє море, але там інша біда – крижинок на тому морі настільки багато, що й воду рідко побачиш, а як побачиш – значить, через кілька годин ляже на землю холод. А холоди в них такі, що треба пришвидшити крок, якщо є схованка на маршруті; або плюнути на маршрут, шукати якийсь закапелок й збирати хмиз. Багато хмизу, бо хтозна, скільки часу повітря буде скляним від морозу, й скільки замерзлих пташок грудками падатимуть на сніг, коли випадково зачепиш гілляку.
Не варто там людям жити. Їй-богу, не варто.
Ми йшли багато годин й мінялися, а ніхто й не думав нас доганяти. Або напрямок нестратегічний, або не сезон для купців, або просто отак пощастило. Чому пощастило, а не навпаки? Справді, чому? У купців же можна й одягом кращим розжитися, й кіньми, а може, й возиком… а тому й вважаю, що пощастило. Бо вози мають колеса, а коліс я з певного часу боюсь. А якщо хтось раптом скаже, що не боїться небезпеки, яка (точно відомо!) йому дуже й дуже загрожує – тримайтесь від нього подалі. Він дурень. Сам помре й інших за собою потягне.
От ми й ішли, аж поки не почало сутеніти. І коні почали спотикатися, і ми позіхати, і Галя відверто клювала носом.
Першим почав роззиратися на всі боки Альберт. Я вже звик до його манери рухатись надто вже різко та швидко. Звик-то звик, та заздрити не перестав, але то вже деталі. Маю підозру, що й помітити нащадок встигав значно більше, аніж я, й цілком можливо, що більше, аніж ми з Ігорем, разом узяті. От Галю я в рахунок не взяв, а даремно.
– А он, гляньте, якась стежка! – раптом змахнула вона рукою.
– І що? – сонно відгукнувся Ігор без особливого інтересу. Ясна річ – його ж черга була на коні їхати. Якби йшов – мабуть, одразу б зрозумів, що до чого, й зацікавився би.
– Кемпувати берайт, – майже зрозуміло бовкнув Альберт, й не чекаючи відповіді, розвернувся до стежки.
Вже повертаючи, я дотямив, що Альберт пропонує підготуватися до розбиття табору.
Параноїк у мені почав ремствувати, що краще б табір обладнувати десь подалі від стежок-доріжок, але я прикинув труднощі продирання з кіньми через неходжений ліс і порадив йому пельку стулити. Тимчасово, звісно, аж ніяк не назавжди. Бо він часом буває ну ду-ууже корисним!
Стежкою ходили. Нечасто, але регулярно; не давали їй заростати травою або підліском, та й впалі гілки-дерева також відтягали вбік, а отже, щось по ній тягали. Чи на плечах, а чи… (я мимохіть напружився й почав придивлятись уважніше)…а чи й на колесах.
Придивлявсь недаремно. Вже на третьому чи п’ятому десяткові кроків око зачепилося краєм погляду за подряпину на сосні – добрячу так, як в офісі після транспортування сейфу силами найближчих колег. Весела це справа, я вам скажу. Й працює як непоганий