Тоді монарх запитав, чим може віддячити своєму рятівникові. Христоф попросив про помилування для якоїсь львівської дівчини, звинуваченої у відьмацтві. Сігізмунд просто в сідлі підписав документ і наостанок запросив сміливця до Кракова, до себе на службу… Видно, Христоф тільки через роки прийняв його запрошення.
Двері покоїв знову прочинились, і досередини зайшов спочатку Свенсон, а потім той, хто просив авдієнції. На стомленому обличчі прохача виднілася радість, очевидно від того, що прочекав він на прийом усього півдоби. Вклонившись королю, Христоф зачекав, доки той до нього озветься.
– Я згадав, де ми зустрічалися, добродію. Ви порятували мене від полону того схизмата Острозького, – вимовив монарх.
– Мав за щастя служити вашій королівській мосці, – вклонився Христоф.
– Ви не просто служили, ви ризикували життям.
– Ризикувати і, якщо буде потрібно, віддати життя за свого короля – це обов’язок кожного, хто називає себе людиною честі, – трохи улесливо, але твердо мовив прохач, – я, власне, прибув для того, щоб запропонувати вашій королівській милості свою шаблю і свою вірність.
Сігізмунд усміхнувся.
– Схоже, мені вони знадобляться, Христофе, – мовив він, – підійдіть ближче…
Чоловік зробив два кроки до ліжка, на якому лежав монарх. Розпорядник короля залишився на місці.
– Ви також підійдіть, Свенсоне, – звернувся до нього Сігізмунд, – даруйте, я нічого вам не сказав. Але в мене, як і раніше, не буде від вас таємниць…
Вікінг і Христоф завмерли, чекаючи на продовження королівських слів. Той попросив дати йому води і, щойно Свенсон виконав його прохання, заговорив знову:
– Як бачите, панове, у вашого короля певні негаразди…
Тут він хрипло засміявся, проте піддані не підтримали його жарту.
– Тобто я помираю, – вже звичним своїм тоном проговорив Сігізмунд, – але це не найгірше, попри те що ця звістка зовсім не тішить мене. Найгірше полягає в іншому…
Він глибоко вдихнув і, трохи потримавши повітря в своєму хворому нутрі, зі свистом видихнув його назовні.
– В тому, що на троні я не залишаю нащадка, а на землі – законного сина, – продовжив Сігізмунд, – будь-де це стає причиною кривавого хаосу… Змов, інтриг, убивств, які нищать королівство зсередини. Бідна, бідна моя Річ Посполита!.. Але Бог свідок, вже нічим я їй не допоможу.
По обличчю короля потекли сльози. Можливо, тієї миті він також усвідомив, що гірку його передсмертну промову про долю Польщі мовчки вислуховують похмурий швед і Христофор, який був русином з походження.
Проте, після ще однієї паузи і ще одного важкого зітхання монарх заговорив про інше:
– Втім, сталося так, що, попри все, я залишаю по собі на цьому світі маленьке життя…
Христоф і навіть суворий вікінг здивовано звели брови, а король усміхався, і усмішка його була щасливою. Сігізмунд сповненим тепла поглядом дивився кудись у стелю, де, можливо, бачив щось, що приносило йому полегшення, або чийсь образ, який втішав його у ці останні болісні миті.
Минуло майже чверть години, перш