охороняти життя та спокій короля Свенсон і надалі не полишав. Тепер не робив цього сам, але добирав у королівську сторожу тільки тих, кому довіряв і кого випробовував. Про випробування «старого вікінга» при дворі ходили легенди… Казали, що Свенсон змушував видертись без драбини на замкову стіну, а потім спуститися з іншого боку. Або ж перевіряв витримку тим, що міг змахнути своїм велетенським, вкритим рунічними написами мечем і зупинити його за якийсь цаль[6] від шиї претендента. Тільки якщо той лишився незворушним, йому випадала честь служити в королівській охороні. Зайве говорити, що в цьому «загоні Свенсона» служили тільки найкращі. Сігізмунд ще раз про це подумав, згадавши свій сон і візит незнайомця. В дійсності, такого ніколи б не сталося. Вартові нізащо б не пропустили зайду! Якщо тільки той смертний… З плоті і крові…
Свенсон мовчав, зупинившись за кілька кроків від королівського ложа. Монарх, зібравши докупи сили, сперся на лікті, щоб краще його бачити. Лікар, вигулькнувши з-за спини нормана, запопадливо підклав під королівську голову ще одну подушку.
– Залиш нас наодинці, – наказав йому Сігізмунд.
Той слухняно зник.
Король, ніби обдумуючи, що має сказати, добру хвилину не зводив зі Свенсона очей. Присутність цього грізного вікінга, схожого на одного з войовничих богів Півночі, заспокоювала його. Вселяла спокій і надію. Сігізмунду навіть здалося, що саме так буде виглядати ангел, який коли-небудь спуститься за ним з неба й покладе край його стражданням.
– Свенсоне… – видихнув нарешті монарх.
– Так, ваша величносте, – відповів той низьким рівним голосом.
Сігізмунду раптом подумалось, чи не безглуздо буде зізнаватися в тому, що він боїться власного сну? Як же так, король Речі Посполитої і раптом перелякався кошмару, мов малий хлопчисько? Хай навіть хворий король… Хай навіть король, якому лишилося небагато.
Монарх облизав пересохлі губи і промовив зовсім інше:
– Хочу знати, чи не прибували до мене кур’єри за останню добу?… Чи не було важливих послань?
Свенсон уклонився і дістав зі своєї важкої шкіряної сумки, що висіла на поясі, кілька згорнутих листів.
– Звістка зі Сходу: Девлет-Гірей іде на Москву.[7]
– Чув, далі…
– Секретар вашої королівської милості, Ян Замойський,[8] бажає вашій величності одужання і…
– Далі, – знову перебив Сігізмунд.
– Князь Острозький[9] пише, що війська наші в Лівонії[10] потребують харчів та пороху.
Сігізмунд важко зітхнув.
– Далі.
– Короткий лист з проханням про авдієнцію.
– Хто просить?
– Такий собі Христофор з Лемберга.
– Хто це?
– Не знаю, ваша милосте, – відповів Свенсон, – пише, що ви без сумніву згадаєте його.
– Я згадаю його? Якого дідька? Він додає якісь поважні факти?
– Ні.
– Тоді