ваша допомога. Його весь час переслідує і залякує невидимий ворог – негідник, котрого ніхто і у вічі не бачив.
Тут Енґус докладно виклав історію Смайта та Велкіна, причому почав з розповіді Лори, а наприкінці додав від себе оповідку про привида-реготуна на розі двох безлюдних вулиць і про дивні слова, що чітко прозвучали в порожній кімнаті. І чим далі, тим із більшою увагою слухав його Фламбо, а священик із байдужим виглядом сидів осторонь, немов його це зовсім не стосувалося. Коли справа дійшла до записки, приклеєної до вітрини, Фламбо піднявся, і від його широких плечей у кімнаті стало тісно.
– На мою думку, – сказав він, – краще вам доказати решту дорогою. Мабуть, нам не варто гаяти часу.
– Чудово, – сказав Енґус і також встав. – Правда, поки що він у відносній безпеці. За єдиним входом у його притулок стежать четверо.
Вони вийшли на вулицю. Священик дріботів за супутниками, як слухняний песик. Він лише сказав бадьоро, немов продовжував розмову:
– Як багато намело снігу.
Крокуючи крутими вулицями, вже запорошеними сріблястим сніжком, Енґус закінчив свою історію. Коли вони підійшли до вигнутої півмісяцем вулиці, забудованої багатоповерховими будинками, то він вже встиг опитати своїх спостерігачів. Продавець каштанів – як до, так і після отримання соверена – клявся всіма святими, що не зводив очей із дверей, але нікого не бачив. Поліціянт висловився ще точніше. Він заявив, що йому доводилося мати справу з різними шахраями – і в шовкових циліндрах, і в брудному лахмітті. Він – стріляний горобець і знає, що не кожен підозрілий індивід підозріло виглядає. Якби хтось тут проходив, він помітив би неодмінно: адже дивився, мало очі не вилізли, але, бачить Бог, нікого тут не було. А коли всі троє підійшли до швейцара в золотих галунах, котрий все так само усміхаючись стояв біля під’їзду, то почули якнайрішучішу відповідь.
– Я маю право питати будь-кого, що йому треба в цьому будинку, чи то герцога, чи сміттяра, – сказав добродушний велетень, виблискуючи золотими галунами. – І присягаюся, що з того часу, як цей джентльмен пішов, питати було рішуче ні в кого.
Тут скромний патер Браун, котрий стояв позаду, сором’язливо потупивши погляд, наважився спитати лагідно:
– Отже, ніхто не проходив цими сходами відтоді, як пішов сніг? Він почав падати, коли всі ми сиділи у Фламбо.
– Ніхто не входив і не виходив, сер, – впевнено відповів швейцар, сяючи поблажливою посмішкою.
– У такому разі цікаво було б знати: звідки це? – спитав священик, дивлячись на землю тьмяними риб’ячими очима.
Всі простежили за його поглядом, і Фламбо міцно вилаявся, розмахуючи руками, як справжній француз. Видно було абсолютно чітко: по самій середині сходів, які охороняв чималенький швейцар у золотих галунах, прямо поміж його статечно розставлених ніг, тяглися по білому снігу брудно-сірі відбитки слідів.
– Сили небесні! – вирвалося у Енґуса. – Невидимець!
Не вимовивши більше ні слова, він обернувся і помчав вгору