вулиці на самоті за секунду до отримання листа. Ніхто не може залишатися на вулиці в повній самоті, коли починає читати тільки-но одержаний лист. Хтось, без сумніву, мав стояти поруч, просто він психологічно ухитрився стати невидимцем.
– А чому хтось неодмінно мав стояти поруч? – не повірив Енґус.
– Але ж не поштовий голуб приніс їй цього листа, – пояснив патер Браун.
– Чи не хочете ви сказати, – рішуче втрутився Фламбо, – що Велкін приносив дівчині листи свого суперника?
– Атож, – сказав священик, – Велкін приносив дівчині листи свого суперника. Зобов’язаний був приносити.
– Ну, з мене досить! – вибухнув Фламбо. – Хто цей індивід? Який він із себе? Як одягаються ці психологічні невидимці?
– Він одягнений дуже гарно: в червоне і блакитне із золотом, – швидко і точно повідомив священик. – І в цьому яскравому, навіть занадто костюмі він заявляється сюди на очах у чотирьох осіб, холоднокровно вбиває Смайта і знову виходить на вулицю, несучи в руках труп…
– Патере Браун! – обурився Енґус, зупинившись, як укопаний. – Хто з нас збожеволів – ви чи я?
– Ні, ви не з’їхали з глузду, – сказав патер Браун. – Просто ви не надто спостережливі. Ви не помітили, наприклад, такого чоловічка, як оцей.
Він швидко зробив три кроки вперед і поклав руку на плече пересічного листоноші, котрий прошмигнув повз них у тіні дерев.
– Чомусь ніхто ніколи не помічає поштарів, – задумливо мовив він. – Але ж їх охоплюють ті ж пристрасті, що й усіх інших людей, крім цього, вони носять пошту в просторих мішках, де легко поміститься труп карлика.
Замість того, щоб просто обернутися, листоноша відскочив убік і наткнувся на садову огорожу. Це був сухорлявий світлобородий чоловік дуже пересічної зовнішності, але, коли він обернув до них перелякане обличчя, всіх трьох вразила його жахлива зизоокість.
…Фламбо повернувся до своїх шабель, пурпурових килимів і перського кота – у нього були справи. Джон Тернбул Енґус повернувся в кондитерську до дівчини, з котрою цей безтурботний молодик примудрився непогано гаяти час. А патер Браун довгі години блукав під зірками засніженими крутими вулицями з убивцею, але про що вони балакали – цього ніхто ніколи не дізнається.
Зелений чоловічок
Молодик у бриджах, із жвавим відкритим обличчям, грав у гольф на полі, паралельному до морського берега, де сутінки забарвили все в сірий колір. Грав він сам із собою і не кутуляв м’яч надарма, а відпрацьовував прийоми з якоюсь ретельною люттю, наче акуратний невеликий ураган.
Він швидко навчився багатьом іграм, але йому хотілося вчитися трохи швидше, ніж це можливо, і тому він став явною жертвою тих привабливих афер, які обіцяють навчити гри на скрипці за шість уроків, а французькій – заочно. Він дихав свіжим повітрям дуже обнадійливих запрошень і пригод, а зараз був особистим секретарем у адмірала сера Майкла Крейвена, котрий мав великий будинок і парк, трохи віддалік