дивно всміхаючись.
– Авжеж, ви розумні, – сказав він. – Краще й у книзі не напишеш. Тільки одного не пояснили: імені. Панна Мак-Неб ясно чула: «Пан Ґласс».
Священик по-дитячому захихотів.
– А, – сказав він, – це дурніше за все. Наш приятель кидав склянки і рахував, скільки спіймав, а скільки впало. Він казав: «Раз-два-три – повз склянку,[8] раз-два-три – повз склянку…»
Секунду стояла тиша, потім всі розреготалися. Тоді той, хто лежав у кутку, із задоволенням скинув мотузки, встав, вклонився і вийняв із кишені червоно-синю афішу, що повідомляла: Саладін, перший у світі фокусник, жонглер, черевомовець і стрибун, виступить із новою програмою в місті Скарборо в понеділок, о восьмій годині вечора.
Крилатий стилет
У житті патера Брауна був період, коли він не міг, не здригнувшись, повісити капелюх на вішаку. Цією ідіосинкразією він був зобов’язаний одній деталі досить складних подій. Але при його зайнятості у священика в пам’яті, можливо, лише одна ця деталь і збереглася. Пов’язана вона з обставинами, які одного особливого дня спонукали доктора Бойна, котрий служив при поліційній частині, послати за священиком.
Доктор Бойн був довготелесий смаглявий ірландець, один із тих невдах-ірландців, котрі вештаються на білому світі: вони тлумачать на всі лади про науковий скептицизм, матеріалізм і цинізм, але все, що стосується релігійної обрядовості, неодмінно відносять до традиційної релігії своєї рідної країни. Важко сказати, що таке для них ця релігія – поверхневий наліт чи солідна субстанція. Найімовірніше – те й інше вкупі, із ґрунтовним прошарком матеріалізму. Як би там не було, тільки йому спадало на гадку, що він порушував цю галузь, тому запрошував патера Брауна аж ніяк не прикидаючись, ніби йому було б приємно, якби події набули такого висліду.
– Знаєте, я не зовсім ще впевнений, чи потрібні ви мені, – сказав він. – Я ні в чому наразі не впевнений. Нехай мене повісять, якщо я знаю, хто тут потрібен – лікар, поліціянт чи священик!
– Ну, що ж, – усміхнувся патер Браун, – оскільки ви поєднуєте в собі лікаря і правоохоронця, я, вочевидь, опинився в меншості.
– Припустімо, що ви – те, що політичні діячі називають «освіченою меншістю», – відповів медик. – Я знаю, що вам доводилося працювати і в нашій царині. Але в тому-то й річ, що тут дуже важко сказати, кого стосується ця історія, а може, тут навіть ідеться про піклування про божевільних. Ми тільки-но отримали листа від чоловіка, котрий живе неподалік, у тому білому будиночку на пагорбі. Він просить у нас захисту: його життю загрожує небезпека. Ми спробували, як могли, з’ясувати факти. Мабуть, найкраще розповісти вам усе із самого початку.
Такий собі Елмер, багатий землевласник одного із західних штатів, одружився порівняно пізно. У нього народилося троє синів – Філіп, Стівен та Арнольд. Ще замолоду, не розраховуючи, що у нього буде прямий спадкоємець, він усиновив хлопчика, на його думку, дуже здібного та перспективного, на ім’я Джон Стрейк. Походження той був доволі темного: хтось казав, що він підкидьок,