погодився патер Браун. – У нечистого я вірю. Але зате не вірю в Данді. Принаймні в Данді з пресвітеріанської легенди з його жахливим конем. Джон Ґрем був простим солдатом XVII століття, хоча кращим за багатьох інших. Якщо він когось і переслідував, то лиш тому, що був драгуном, а не драконом. Судячи з мого досвіду, продають душу чорту зовсім не такі хвальки та вояки. Ті його шанувальники, котрих я знав, були люди зовсім іншого ґатунку. Не називаючи імен, які могли б спричинити сум’яття, згадаю лише про сучасника Данді. Чи чули ви про Делрімпла Стейрського?
– Ні, – похмуро заперечив Елмер.
– У будь-якому разі ви чули про те, що він зробив, – продовжував патер Браун. – Це було гірше, ніж усе будь-коли вчинене Данді. Він влаштував бійню в Ґленкоу. Чоловік він був учений, фаховий юрист, державний муж із дуже широкими поглядами, до того ж – тихий чоловічок, з обличчям тонким і розумним. Ось такі-от люди і продають душу нечистому.
Елмер підскочив на місці і палко закивав головою.
– Боже милий, ви маєте рацію! – зойкнув він. – Тонке розумне обличчя! У Джона Стрейка саме таке обличчя…
Тут він піднявся й якийсь час дивно, зосереджено вдивлявся в патера Брауна.
– Якщо ви трохи зачекаєте мене тут, я покажу вам дещо, – сказав він нарешті.
Елмер вийшов знову в середні двері, прикривши їх за собою.
«Подався, мабуть, до креденса або до себе в спальню», – подумав священик. Він не вставав з місця і неуважно дивився на килим, на який крізь скло дверей падав блідий червонуватий відблиск. На мить він набув було яскраво-рубінового відтінку, але потім знову потьмянів, ніби сонце вигулькнуло з-за хмари і сховалося знову. В кімнаті було тихо, тільки рибки плавали туди й сюди у своїй зеленій чаші.
Патер Браун напружено думав. Хвилину-дві по тому він піднявся, безшумно ковзнув до телефону, що стояв у ніші за гардиною, і викликав доктора Бойна за місцем його служби.
– Хотів би повідомити вам дещо у справі Елмера, – тихо сказав він. – Історія цікава. На вашому місці я негайно відправив би сюди п’ять-шість людей, щоб вони оточили будинок.
Потім він повернувся на колишнє місце і сів, втупившись у темний килим, який знову затягнувся яскравими криваво-червоними барвами. Це струмування крізь скло світла навело його на думку про зародження дня, що передує появі барв, і про таємницю, що то відкривається, то затуляється, немов двері чи вікно.
Нелюдський зойк пролунав крізь зачинені двері, і майже одночасно пролунав постріл. Не встиг той гуркіт завмерти, як двері розчахнулися, і в кімнату, хитаючись, вбіг господар будинку, в розірваному біля коміра халаті, із задимленим пістолетом у руці. Він чи то тремтів із голови до п’ят, чи трясся від сміху, неприродного за таких обставин.
– Хвала білій магії! – волав він. – Хвала срібній кулі! Виплодок пекла цього разу помилився в розрахунках. Мої брати відімщені!
І впав на крісло, а пістолет вислизнув з руки і покотився на підлогу. Патер Браун кинувся в коридор. Він уже взявся було за ручку дверей, які