Сімон, – в усякому разі, це не хтось із гостей.
– Огляньте його, лікарю, – кинув Валантен досить різко, – можливо, він ще живий.
Медик нахилився над тілом.
– Він ще не охолов, але, боюся, вже мертвий, – відповів той. – Допоможіть мені його підняти.
Присутні обережно підняли мертвого на дюйм від землі, й одразу ж усі сумніви були розсіяні найжахливішим чином: голова відвалилася від тіла. Той, хто перерізав невідомому горло, зумів перетяти і шию.
Це вразило навіть Валантена. «Вбивця сильний, як горила», – пробурмотів він.
Не без тремтіння, хоча він був звичний до анатомування трупів, доктор Сімон підняв мертву голову. На шиї та підборідді виднілися порізи, але обличчя залишилося загалом неушкодженим. Грубе, жовте, порите западинами, з орлиним носом і важкими повіками – це було обличчя жорстокого римського імператора або, може, китайського мандарина. Всі присутні дивилися на нього в повному здивуванні. Ніщо більше не привернуло їхню увагу, хіба тільки те, що, коли тіло підняли, в темряві забіліла сорочка і на ній зачервоніла кров. Убитий, як сказав доктор Сімон, справді не належав до їхньої компанії, але, можливо, він мав намір приєднатися до неї, бо був явно одягнений для такої нагоди.
Валантен опустився на коліна і з якнайбільшою професійною ретельністю досліджував траву та землю навколо тіла. Його приклад, хоча і не так спритно, наслідував лікар, а також – зовсім уже мляво – і англійський шляхтич. Їхні пошуки результатів не дали, якщо не брати до уваги зламані або пообривані галузки, які Валантен підняв і, побіжно оглянувши, відкинув геть.
– Атож, – похмуро промовив він, – купка гіляччя і зовсім стороння людина з відрубаною головою. Більше нічого.
Зависла нервова тиша, і тут Ґелловей остаточно втратив самовладання і раптом пронизливо зойкнув:
– Хто це там? Ген там, біля паркану!
У світлі місяця туманною поволокою до них нерішуче наблизився чоловічок із незграбно великою головою. Його можна було б сприйняти як гобліна, але він виявився нешкідливим священиком, котрого вони залишили у вітальні.
– Я зауважив, – лагідно промовив він, – що в садочок немає ні хвіртки, ні воріт…
Валантен роздратовано насупив чорні брови, як завжди при вигляді сутани. Але він був справедливий, тому погодився.
– Авжеж, маєте рацію, – сказав він. – Перш, ніж ми з’ясуємо, що це за вбивство, доведеться встановити, як він тут опинився. А тепер, панове, ось що. Якщо дивитися без огляду на мою посаду і статус, то погодимося, що декотрих високопоставлених осіб цілком можна і не вмішувати. Серед нас є жінки й іноземний посол. Оскільки нам доводиться констатувати злочин, доведеться і розслідувати його відповідним чином. Але поки що я можу чинити на власний розсуд. Я – начальник поліції, особа настільки офіційна, що можу діяти приватно. Сподіваюся, що очищу від підозри всіх гостей до єдиного, перш ніж викликати своїх співробітників. Панове, під ваше чесне слово прошу вас не залишати будинок