на очі потрапило розбите дзеркало, й я зауважив: «Щось сталося», а мені відказують: «Це ви правильно сказали, тут двійко шибеників затіяли бійку, й один утік у сад». А мені в голові не вкладається: хіба «щось сталося» і «затіяли бійку» – це одне й те ж? От уже не зустрічав таких висновків у старих підручниках логіки. Нині – той самий конфуз. Ви переконані, що шотландець убивця. Хай так, але хіба я це казав? Я тільки зауважив, що він нам потрібен. І не відмовляюся від своїх слів: потрібен. Потрібен конче. Адже для того, щоб розкрити цей мерзенний злочин, нам бракує лише свідка!
Поліціянти втупилися в патера Брауна. Схоже, такого повороту ніхто не очікував. А священик продовжував пояснювати:
– Цей безлюдний бар мені відразу не сподобався. Ні душі, заходь і роби, що заманеться. Господаря і бармена ми тут не застали. Коли вони взагалі навідувалися в бар до нашого приходу? З’ясовувати, хто де того дня перебував, не мало сенсу – все одно ніхто не бачив, що відбувалося в залі до нашої появи. Але хтось у барі, безумовно, побував. Адже мав же був хтось налити шотландцеві віскі, а шотландець заходив сюди до нас. Отже, щоб дізнатися, чи справді хтось підсипав отруту в шеррі-бренді, треба спершу встановити, хто побував у барі і в який час. Здається, моє втручання вже викликало плутанину, і все ж я прошу вас ще про одну послугу. Зберіть у залі всіх, хто причетний до цієї історії. Якщо азіат ще не поїхав до Азії, то це неважко. Зніміть із бідолахи шотландця кайданки, запросіть сюди і попросіть розповісти, хто налив йому віскі, хто стояв за лядою і кого ще він бачив тоді в залі. Тільки шотландець може витлумачити, що відбувалося в барі в той час, коли вбивця підсипав у пляшку отруту. Ми можемо покластися на його щирість.
– Отже, без слуг не обійшлося? – здивувався Ґрінвуд. – Але ж ви самі визнали, що господар – не вбивця. Ви що, бармена підозрюєте?
– Не знаю, – байдуже відповів священик. – Я ні за кого не поручуся, навіть за господаря. І про барменів поки що нічого сказати не можу. А господар хоч і не вбивця, але певні грішки в нього, гадаю, є. Я твердо знаю, що на всьому білому світі є тільки один надійний свідок того, що сталося. Його я й просив вас розшукати хоч би й на дні морському.
Коли всі присутні в барі в день вбивства були зібрані, в залу, широко і незграбно ступаючи, увійшов таємничий шотландець. Зовнішність у нього була і справді майже демонічна: високий, вузьколиций, вилицюватий, руде волосся росло пучками, а погляд показував недобру посмішку. Він носив не тільки шотландський плащ, а й вовняну шапочку.
Певна річ, безпричинний арешт будь-кого виведе з себе, а шотландець був міцний горішок – такі без бою не здаються. Не дивно, що у нього вийшла сварка із задиракою Реґлі. Не дивно і те, що поліціянти, зіткнувшись із лютим опором, визнали шотландця справжнісіньким душогубом. Насправді ж шотландець, за його власними словами, був поважним фермером із Абердиншира і звався Джеймс Ґрант. З першої ж миті не тільки патерові Брауну, але і досвідченому інспектору Ґрінвуду стало ясно: шотландець при арешті буянив не тому, що боявся помсти, а тому, що був ображений.
– Ми