за всі ці роки тільки один пінгвін і був? А ви… я ж пам’ятав ваше прізвище…
– Золотарьов, – підказав Віктор.
– Атож! На вас тут чекали тижні три…
– Хто?
– Ну, я не знаю… Як кажуть, люди спортивно-ділової зовнішності… Один постійно тут стирчав. А інші двоє приходили вранці, самі Мишка вигулювали, а ввечері знову йшли…
– А потім що?
– Потім? Потім Мишко видужав, зміцнів. І вони його забрали. Приїхали на двох джинах, доплатили за ліки й лікування, дуже чемно забирали. Наостанок знову вас напитували і… якщо мені пам’ять не зраджує, щось для вас залишали… Ні, не так усе це було, забув я вже… Чекали на вас одні, а Мишка забирали інші. А конверт залишали ті, котрі на вас чекали. Отака плутанина! – лікар посміхнувся. – Як кажуть, без чарки не розберешся!
– І де ж цей конверт?
Лікар озирнувся на засклену книжкову шафу, потім подивився на свій робочий стіл. Присів на крісло, висунув одну шухляду, потім другу. Витяг відтіля кілька рентгенівських знімків, потім – коричневий конверт. Простягнув його Вікторові.
– Ось, тут нічого не губиться… крім совісті…
Віктор узяв конверт і запитально поглянув на лікаря.
– Атож, крім совісті, – повторив лікар. – Оце вчора довелося вигнати чергових нянечок – крали корм для собак із кухні! Вони, звичайно, не винні, – лікар сумно посміхнувся. – Це лише генна інженерія дасть раду…
Віктор уже не слухав Іллю Семеновича. Він витяг із конверта друковану на комп’ютері нотатку і складену газетну витинку.
«Телефонуйте до 20 травня за номером 488-03-00. Це у ваших інтересах». Підпису не було.
Розгорнув витинку й відразу в груди штрикнуло. У чорних жалобних рамцях на нього з газетної витинки дивився його колишній шеф Ігор Львович. Короткий некролог повідомляв про його трагічну загибель в автомобільній аварії на Бориспільському шосе. Водій перевищив швидкість, і коли на шосе зненацька виїхав вантажений піском самоскид, загальмувати вже було неможливо.
Віктор склав витинку й сунув її назад у конверт.
– А Мишка коли забрали? – спитав він лікаря.
– Давненько. Загалом він у нас шість тижнів провів, от і підрахуйте. Ви ж його самі сюди привозили…
Віктор кивнув. Потис Іллі Семеновичу руку, попрощався.
Зупинився надворі. Санітари ще вигулювали собак. Санітари були кремезні, й білі халати робили їх більше схожими на м’ясників, ніж на співробітників ветлікарні. Один із них раптом пильно подивився на Віктора і Вікторові стало моторошно. Він розвернувся й мерщій подався до воріт.
7
Від лікарні до цвинтаря недалеко. Навіть якщо ти здоровий і добираєшся сам. Просто, якщо ти їдеш на цвинтар, то думаєш про життя. Про своє чи чуже, але про життя, його зміст. І ці думки крадуть час, крадуть увагу. І дзвякання трамваю присипляє, заколисує неквапним рухом. Лишень коли за вікнами мигне червона мурована огорожа, а за нею – перенаселене місто мертвих, лише тоді думки про життя та його