до ліжок, помітивши, як на подвір’ї, жваво розмовляючи, з’являються дві жінки похилого віку.
Підскочив до Світлани, схилився, торкнув плече.
– Світлинко! Підводься! Сюди люди йдуть!
Світлана ліниво розплющила очі.
– А будики дзвонили?
– Дзвонили, хвилин п’ятнадцять тому.
– Що? – Світлана схопилася на рівні ноги, швидко вбралася, озирнулася на Віктора. – Чого стовбичиш? Нумо, швидко ліжка розставляти!
Під її чуйним керівництвом вони розсунули велике двоспальне ліжко на п’ять дитячих, підрівняли їх. Потім Світлана нашвидкуруч застелила ліжечка. Віктор лише зауважив, що ліжка «неторканого» ряду були застелені охайніше.
На вулицю вони чкурнули через якісь непримітні двері з іншого боку. У дверях зіштовхнулися з двома кремезними хлопцями, що заносили до будинку великі картонні коробки. Світлана цвірінькнула до них «привіт!» і проскочила вперед. Віктор пропустив їх усередину, наздогнав Світлану. Запитав:
– Хто це?
– Це тут одна фірма підвал під склад орендує. Комп’ютерами торгують, – пояснила Світлана.
Потім подивилася на годинник, повернула оспале личко до Віктора – в очах легкий сонний жаль, що ніби передує словам вимушеного прощання.
– Вітьку, а де мої чесно зароблені? – запитала Світлана.
Віктор слухняно дістав із кишені купюри, знайшов зелену півсотню й простягнув їй.
– Вибач, мені треба бігти, – сказала вона вже тепліше. – Якщо нагнешся – поцілую!
Віктор нагнувся до неї, маленької, милої, мініатюрної. Вона поцілувала його в губи.
– Може, ще зустрінемося? – запитав Віктор.
– Дай телефончик – подзвоню! – запропонувала Світлана.
Віктор заледве не назвав свій номер телефону, але відразу осікся. Тепер це телефон Ніни, Соні та якогось вартового, схожого на міліціонера.
– Немає в мене телефону… Поки…
– Не встиг придбати? – здивувалася Світлана. – Поки всі свої полярні гроші не протринькав на дівчат, купи мобільник!
– А в тебе є телефон?
Світлана зітхнула.
– Є, тільки біля нього мати спить, а вона не любить, коли її будять…
– Гаразд, – сказав Віктор. – Я тебе й сам знайду!
– Спробуй! – усміхнулася Світлана. – Знайдеш – поцілую!
Вони дійшли до Шовковичної. Світлана вискочила на дорогу, махнула рукою, і відразу якийсь приватник різко завернув до хідника й спинився біля неї. Світлана, домовившись із водієм, махнула Вікторові ручкою, сіла до машини й поїхала.
Віктор простежив поглядом за машиною, зітхнув і почимчикував вулицею далі. Завернув на Лютеранську і спустився вниз, на Хрещатик.
5
У щойно відкритій підвальній кав’ярні «Старокиївська» панувала приємна прохолода. Хазяйка великої угорської кавоварки позіхала, збираючи на прилавок учорашні тістечка.
Каву вона вчинила геть погану. Зате цукру вкинула донесхочу. Добре ще, що не розмішала.
Віктор досі