був чимось пригнічений. Трохи неохоче взяв пописані аркуші. Перебіг перші рядки очима. І зацікавився. Обличчя набуло зосередженого вигляду, й так, мовчки, він дочитав текст до кінця. Відтак розслабився. Зітхнув із полегшенням. Подивився на Віктора.
– Вправно! – кивнув він. Задумливо пожував губи. Потім продовжив. – Іміджмейкери приїздять завтра вранці… І починаємо працювати по-справжньому. Зранку нікуди не йди!
Віктор кивнув, і відразу піймав на собі якийсь особливий, награно турботливий погляд хазяїна.
– Щось тобі сьогодні непереливки?
Віктор скривив губи. Кивнув. Потім легко, без примусу розповів коротенько про Ніну та взагалі про ситуацію зі своєю квартирою.
– Так, брате! – тільки й мовив, дослухавши, Сергій Павлович.
Помовчав.
– Бач, ти відразу кілька статей Закону равлика порушив… от і наслідок! Незнання Закону равлика не звільняє від наслідків!.. Запам’ятай статтю третю: впускати до свого будиночка чужих, напівчужих і напівсвоїх забороняється. Тепер дивися, що в тебе вийшло! Ти залишив у своєму будиночку напівсвоїх, повернувся, а там – чужі! Що це означає?
Віктор зрушив плечима.
– Це означає, що ти не розумієшся на людях чи просто не хочеш до них придивлятися! Хто для тебе в цій компанії ближче за всіх?
– Соня.
– Зрозумів… Завтра… Ні, завтра багато справ. Післязавтра одержиш ключі від своєї квартири назад.
– А як же із Сонею? Вона що, одна там залишиться?
– Щось придумаємо. Але ти однаково доки житимеш тут.
15
Іміджмейкерів привезли вранці чорним джипом. Речей у них із собою було небагато: кілька спортивних сумок і три коробки, у яких, за словами головного іміджмейкера Жори, знаходився пересувний мозок їхньої бригади – якийсь комп’ютер з особливими прикрутами. Крім Жори, до бригади входили ще три іміджмейкери: один комп’ютерник на ім’я Славко і двоє метких братів-близнюків – Сергій та Вова. Близнюки були наймолодші – їм було ніби двадцять або двадцять два роки. Жорі – їхньому верховоді – було років тридцять. Комп’ютерник Славко за зовнішністю – типовий школяр-відмінник, що тільки всох, погорбився і втомлено дивиться на світ крізь лінзи окулярів. Йому, либонь, за пару років теж переступить за сорок.
Сергій Павлович пройшовся з Жорою по будинку. Жора уважно зазирав до всіх кутків: він вибирав місце для штабу своєї бригади.
– А що, комп’ютерів у вас зовсім нема? – здивувався він, завершивши огляд будинку.
– А нащо мені комп’ютери? – Господар подивився на іміджмейкера з посмішкою. – Комп’ютерні ігри я не люблю, граю тільки живцем…
– А інформацію де зберігаєте?
Сергій Павлович стукнув зо два рази вказівним пальцем правої руки по своїй голові.
– Оце тут.
Жора розчаровано кивнув.
Про кімнату домовилися хвилин за п’ять, після чого бригада занесла свої сумки й комп’ютер до колишньої дитячої на другому поверсі.
На цей час Вітя зійшов униз і хазяїн відрекомендував його іміджмейкерам