але й в інших містах живуть свої знаменитості.
Віктор слухав уважно, час від часу киваючи.
– У нас скрізь є свої кореспонденти, – вів далі головний, – вони вже збирають потрібну інформацію. Треба буде тільки з’їздити і забрати в них усе, що вони зберуть. Пошта – річ ненадійна, навіть факсу не можна цілком довіряти такі справи. До речі, я хотів би вас попрохати взяти у цьому участь…
– У чому? – запитав Віктор.
– Треба з’їздити до кількох міст по усі ці матеріали… Спочатку до Харкова, потім до Одеси, якщо ви не проти. За рахунок редакції, звісно…
Віктор погодився.
На вулиці знову сіяв дощик. Дорогою додому Віктор зайшов до кав’ярні, замовив п’ятдесят грамів коньяку і подвійну каву. Хотілося зігрітись.
У кав’ярні було тихо й відлюдно. Гарна атмосфера, щоб помріяти або ж навпаки – для спогадів про минуле.
Віктор пригубив коньяк. Знайомий запах залоскотав ніздрі. «Справжній!» – зрадів він.
Приємна пауза у кав’ярні – ця зупинка між минулим і майбутнім з чаркою коньяку і філіжанкою кави – настроювала на романтичний тон. Він не почувався самотнім або нещасливим. Він був повноцінним відвідувачем, що задовольняє свою невеличку потребу у внутрішньому теплі. П’ятдесят грам справжнього коньяку – і от тепло вже посувається у двох протилежних напрямках – нагору, у голову, і вниз – у ноги. Думки уповільнюють свій плин.
Раніше Віктор мріяв стати письменником-романістом. Але навіть до повісті він так і не добрався. Хоча десь у теках лежить кілька незавершених рукописів. Та це їхня доля – так і залишитися незавершеними. Йому просто не щастило з музами. Вони чомусь не затримувалися в його двокімнатній квартирі достатньо довго, щоб він міг довести хоча б одну повість до кінця. У цьому й причина його жанрових невдач. Музи були напрочуд непостійні з ним. Або ж він сам винний, що обирав собі таких ненадійних муз. Аж ось, узагалі залишившись наодинці з пінгвіном, він однаково займався коротким жанром, за який, щоправда, тепер непогано платили.
Ґрунтовно зігрівшись, він покинув кав’ярню. На вулиці тривав дощик. День був сірий і сирий.
Перед тим, як повернутися додому, Віктор купив у магазині кілограм мороженого лосося – для Мишка.
9
Перед поїздкою до Харкова Віктор мав розв’язати одну проблему: з ким залишити пінгвіна Мишка. Напевно, пінгвін спокійно пережив би триденну самотність, але Віктор хвилювався. Він перебрав у пам’яті всіх знайомих (друзів у нього, на жаль, не було), але то все люди далекі й звертатися до них Вікторові не хотілося. Він почухав потилицю, підійшов до вікна.
На вулиці сіяв дощик. Біля парадного якийсь міліціонер розмовляв з бабусею-сусідкою.
Віктор пригадав старий анекдот про пінгвіна та міліціонера й усміхнувся. Підійшов до тумбочки, на якій стояв телефон. Взяв записник, відшукав телефон дільничного.
– Молодший лейтенант Фішбейн слухає, – відповів чіткий чоловічий голос на іншому кінці телефонної лінії.
– Пробачте, – запинаючись, підшукуючи слова, заговорив Віктор. –