зі свого закутка – з-за темно-зеленої канапи.
Підійшовши до Віктора, пінгвін з цікавістю подивився на міліціонера.
– Ну, ось Мишко, – сказав йому Віктор. Потім повернувся до дільничного.
– Пробачте, як вас звуть?
– Сергій.
Віктор затримав на дільничному погляд.
– Дивно, – сказав він. – Ви зовсім не схожі на єврея…
– А я не єврей, – усміхнувся дільничний. – Моє справжнє прізвище Степаненко…
Віктор стенув плечима і повернувся поглядом до пінгвіна.
– Мишко, – сказав він йому. – Цю людину звуть Сергій, і він тебе годуватиме, доки я у від’їзді.
Потім Віктор показав Сергієві, де що лежить і дав йому запасні ключі від квартири.
– Не турбуйтеся, – сказав, ідучи, дільничний. – Усе буде гаразд!
10
У Харкові стояли холоди. Віктор, зійшовши з потягу, відразу ж зрозумів, що гуляти по місту йому, швидше за все, не випаде – занадто легко він був одягнений. Улаштувавшись у готелі «Харків», він подзвонив кореспондентові «Столичної», відрекомендувався.
Вони домовилися про зустріч у кав’ярні під Оперним театром.
Наблизився вечір – час зустрічі, – і Віктор усе-таки пішов по Сумській до Оперового, пив його. Він замружився, протер руками очі, знову відкрив їх і побачив хлопця, котрий ішов коридором геть; у руці він тримав фотоапарат.
Віктор ще раз озирнувся, намагаючись зрозуміти: кого щойно фотографували. Але, крім нього і двох азербайджанців, у цій частині кав’ярні нікого не було.
– Виходить, це кавказців… – подумав він і знову ковтнув розведеного апельсинового соку.
А час минав. У високій склянці залишалося не більше ковтка. Віктор уже позирав на невідкриту банку пива, думаючи взяти ще одну і відкрити.
До столика підійшла дівчина в джинсах і шкірянці. На голові, показуючи бездоганну форму черепа, була туго зав’язана рокерська хустка з вузлом на потилиці. З-під вузла стовбичив хвостик каштанового волосся.
Вона присіла поруч і уп’ялася нафарбованими очками на Віктора.
– Ти не на мене чекаєш? – запитала і всміхнулася.
Віктор стрепенувся, напружився, зніяковів.
«Ні, – гарячково думав він. – Адже кореспондент – чоловік… Хоча, може, він надіслав її замість себе…»
Віктор побіжно озирнув дівчину, поглядом шукаючи торбинку або портфель, у якому вона могла б принести потрібні Вікторові папери, але при ній була лише маленька сумочка, в якій не помістилася б навіть пляшка пива.
– То що, любенький? Чи часу немає? – знову нагадала вона про себе, і Віктор відразу збагнув, що він чекає не її.
– Спасибі, – сказав він. – Ви помилилися.
– Я взагалі рідко помиляюсь, – мовила вона солодко, підводячись з-за столика. – Але буває…
Віктор залишився сам за столом, полегшено зітхнув і знову подивився на невідкриту банку пива. Потім на годинник. За чверть сьома. Час уже йому з’явитися.
Але власкор так і не з’явився. Опів на восьму Віктор