сидіння. Перебігши очима заголовки, він, нарешті, надибав вертикальний прямокутник тексту, обведений грубою чорною рамкою. «Не стало письменника і депутата Олександра Якорницького. Спорожніло шкіряне крісло в третьому ряду парламентської зали. Це місце незабаром займе інша людина, але в серцях багатьох, що знали Олександра Якорницького, оселиться відчуття пустки, відчуття глибокої втрати…»
– Ну от, – подумав Віктор, – перша публікація…
Він не дуже радів, хоча відкись із глибини прокльовувалося давно забуте відчуття – відчуття самозадоволення. Він дочитав текст до кінця: усі слова були на своїх місцях, жодних слідів редакторських ножиць.
Погляд затримався на підписі, на цьому майже фразеологічному псевдонімі, що міг сховати за своїми двома словами будь-яку кількість людей – Група Товаришів. Цікаво, що саме так – обидва слова з великої букви – написав Віктор в оригіналі. І навіть це редактор не змінив. Дійсно, його трактували як шановного письменника, а не як газетяра.
Віктор поклав газету на коліна і подивився у вікно, на місто, що їхало назустріч автобусу.
– Дивись-но, пташка! – показала пальцем угору мати, яка сиділа попереду своєї дитини. Віктор відрухово простежив за напрямком її пальця і побачив горобця, що кидався під стелею автобуса.
17
Редактор зустрів Віктора так радо, ніби рік не бачив. Кава, коньяк і сто доларів у довгому елегантному конверті – справжня атрибутика свята.
– Ну от, – сказав Ігор Львович, піднімаючи чарку з коньяком. – Початок є. Будемо сподіватися, що інші «хрестики» теж не забаряться.
– А як він помер? – запитав Віктор.
– Випав з вікна шостого поверху. Начебто, мив скло, тільки чомусь не у себе вдома. До того ж – уночі.
Вони цокнулись і випили.
– Знаєш, – продовжував свої одвертя головний. – Мені вже дзвонили кілька колег з інших газет. Заздрять, паскудники! Кажуть, я винайшов новий жанр! – Головний самовдоволено посміхнувся. – Це, звичайно, твоя заслуга! Але ти в нас засекречений, тому все гарне і погане я братиму на себе! Добре?
Віктор кивнув, але подумки засмутився, бо не можна було з’явитися у світлі прожекторів нехай хоч і журналістської, але все-таки слави. Очевидно, головний зауважив щось у погляді Віктора.
– Не хвилюйся, колись усі дізнаються справжнє ім’я автора, якщо ти захочеш… А поки для тебе ж краще бути нікому невідомою «Групою Товаришів». За кілька днів ти зрозумієш чому. До речі, не забувай, що треба використовувати всі підкреслені факти з тих досьє, що ти береш у Федора. Я ж не обрізаю твої філософські міркування, котрі, щиро кажучи, ніякого відношення до небіжчиків не мають…
Віктор кивнув. Пригубив каву і гіркуватий смак нагадав раптом про готельний бар у Харкові. Згадався ранок, коли безладна стрілянина зарано його розбудила.
– Ігоре, – мовив Віктор, – а що тоді сталося в Харкові?
Головний налив у чарки коньяку, зітхнув, підвів на Віктора загальмований, немов зупинений погляд.
– «І боєц молодой вдруг понік головой, – тихо заспівав