вищої мети. Марія Стюарт знає, що завдяки спадщині вона покликана бути володаркою, що завдяки красі та культурі вона гідна кожної європейської корони, і з не меншою туманною пристрастю, з якою інші жінки її віку мріють про безмірне кохання, її честолюбство мріє лише про безмірну владу.
Саме тому Марія Стюарт на початку полишає державні справи Морею і Мейтленду, не відчуваючи ніяких ревнощів і навіть справжньої цікавості; вона без заздрощів, – що для неї, так рано коронованої і так рано розбещеної долею, означає цей бідний, тісний край? – дає їм обом керувати і врядувати. Урядування, примноження своїх статків, це найвище політичне мистецтво ніколи не було сильною рисою Марії Стюарт. Вона може тільки обороняти, але не зберігати. Тільки тоді, коли загрожують її праву, коли кидають виклик її гордості, тільки тоді, коли чужа воля перешкоджає її претензіям, прокидається, несамовита й разюча, її енергія; тільки у величні миті ця жінка стає величною і діяльною, а в кожному пересічному періоді вона пересічна й байдужа.
За тих спокійних часів не озивається й ворожість Єлизавети, великої суперниці Марії Стюарт, бо завжди, коли гаряче серце Марії Стюарт спочивало й задовольнялося своєю долею, Єлизавета заспокоювалася. Одна з найважливіших політичних переваг цієї великої реалістки завжди полягала в умінні змиритися з фактами і не чинити свавільно опір неминучому. Єлизавета всією душею була проти повернення Марії Стюарт у Шотландію і зробила все, щоб відсунути його в часі, а тепер, коли воно успішно відбулося, вже не бореться з неспростовним фактом і, не маючи змоги усунути суперницю, радше робить все, щоб мати з нею дружні відносини. Єлизавета – це одна з найсильніших позитивних рис її мінливого і свавільного характеру – як розумна жінка не любить війни, вона боязливо цурається силових і відповідальних постанов; як натура, схильна до обрахунків, вона воліє отримувати вигоду завдяки переговорам і угодам, прагне взяти гору завдяки спритній духовній грі. Тільки-но вже була впевненість, що Марія Стюарт повертається до Шотландії, лорд Морей зворушливими словами просив Єлизавету, щоб вона щиро заприязнилася з нею. «Ви обидві – юні й видатні королеви, і ваша стать не повинна дозволити вам намагатися збільшити вашу славу війною і проливом крові. Кожна з вас знає, з якого приводу зародилися між вами ворожі почуття, і я б перед лицем Господа хотів, щоб моя володарка, королева, ніколи б і думки не мала заявляти про свою претензію чи право на королівство Вашої Величності. Незважаючи ні на що, ви обидві мали б бути й лишатися подругами. Але, оскільки вона зі свого боку одного разу висловила таку думку, боюся, між вами завжди існуватиме непорозуміння, якщо не прибрати з дороги цю перешкоду. Ваша Величність не може поступитися в цьому пункті, а вона теж може вважати за кривду, що Англія так тісно пов’язана з нею кров’ю, а проте її трактуватимуть там як чужу. Чи не був би тут можливий якийсь середній шлях?» Єлизавета не лишилася глухою до такої пропозиції,