своє, – шепоче надто близько до моєї шиї.
Я задкую. Важко ковтаю.
– Ти вже знаєш моє ім’я. Він не дивиться мені в очі.
– Твоя правда. Сформулюймо це інакше. Маю на увазі: я скажу тобі своє ім’я, якщо ти покажеш мені своє.
– Що?
Я дихаю надто часто, надто нерівно.
Він повільно знімає рукавичку, а я починаю панікувати.
– Покажи мені, що ти можеш.
Я так стискаю щелепу, що починають боліти зуби.
– Я не буду тебе торкатися.
– Усе нормально, – він стягує другу рукавичку. – Мені й не потрібна твоя допомога.
– Ні…
– Не переймайся, – усміхається він. – Певний, тобі не буде боляче.
– Ні, – я задихаюся. – Я не буду… Я не можу…
– Добре, – відрізає Варнер. – Це добре. Ти не хочеш завдати мені болю. Мене це тішить.
Він майже закочує очі. Дивиться вниз у коридор. Поглядом знаходить солдата. Підкликає його кивком голови.
– Дженкінз?
При своїх габаритах Дженкінз рухається надзвичайно швидко; він опиняється біля мене за секунду.
– Сер.
Солдат на дюйм схиляє голову, хоч ясно, що він старший за Варнера. Йому не може бути більш ніж 27; невеликий, міцний, коренастий. Скоса позирає на мене. Його карі очі тепліші, ніж я очікувала.
– Мені потрібно, щоб ти провів міс Феррарз униз. Але попереджаю: вона страшенно вперта й намагатиметься вислизнути з-під твого нагляду, – Варнер повільно усміхається. – Не має значення, що вона казатиме чи робитиме, солдате, ти не повинен її відпускати. Ясно?
У Дженкінза розширюються зіниці; він кліпає очима, його ніздрі тріпотять, а пальці судомно стискаються. Він коротко видихає. Киває. Дженкінз не ідіот.
Я починаю бігти.
Затиснута в коридорі, я пробігаю повз приголомшених солдатів, надто наляканих, щоб мене зупинити. Я не знаю, що роблю, чому вважаю, що можу втекти звідси, і куди мені зараз податися. Намагаюся дістатися ліфта, бо, мені здається, так можна виграти час. Я не знаю, що мені робити далі.
Накази Варнера відлунюють від стін і вибухають у моїх вухах. Йому не доводиться мене переслідувати. Інші зроблять брудну роботу за нього.
Переді мною шикуються солдати. Позаду мене.
Біля мене.
Я не можу дихати.
Я кручуся в колі своєї дурості, паніки, болю, викликаних думкою про те, що я мимохіть можу зробити з Дженкінзом. Що він мимохіть зробить зі мною. Що станеться з нами обома, попри наші найкращі наміри.
– Хапайте її, – спокійно промовляє Варнер. Тиша заполоняє кожен куточок цієї будівлі. Його голос – єдиний звук у кімнаті.
Дженкінз виступає наперед.
Мої очі сльозяться, і я заплющую їх. Мені складно їх знову розплющити. Я оглядаюся назад на натовп і бачу в ньому знайоме обличчя. Адам дивиться на мене, він нажаханий.
Усе моє тіло палає від сорому. Дженкінз простягає до мене руку.
Мої кістки підгинаються синхронно з ударами серця. Я сповзаю на підлогу, складаючись, немов гофрований папір. Мої руки в цій подраній футболці так болісно оголені.
– Ні,