щоб відважитися на таку імпровізацію – не злякатися штучності й театральності. Треба було мати такого тембру голос, щоб викликати з пустелі душу поетеси і переконати вже не здивованих, але зачарованих випадкових супутників своїх в абсолютній необхідності такого виклику. Треба було так любити її – Лесю Українку. Цим актором був покійний народний артист СРСР Борис Гмиря…
…У любові до Лесі Українки дуже багато інтимного, чогось найбільш потаємного. Таку інтимність викликають художники унікальні, які торкаються своїм мистецтвом найпотаємніших і найчистіших струн у душі. Кожен за мірою свого розвитку, за мірою свого сприйняття виношує дорогоцінний образ.
Діти п’яти-шести років, затамувавши подих, слухають «Лісову пісню», але і тридцятилітніх загадковий світ цього Лесиного шедевра манить незвіданими глибинами.
Дівчата-абітурієнтки читають її поезії на вступних екзаменах, і в тривозі їх голосів відчувається не тільки правічне хвилювання вступників – в їх саморобних дівочих альбомах, розмальованих мальвами і хрещатим барвінком, найзаповітніші сторінки належать Лесі. І це тоді, коли вона по войовничій, часом навіть аскетичній суті своїх творів абсолютно антиальбомна поетеса. І все ж таки вона – співець дивної ніжності й чистоти, а хто ще так правдиво і беззаперечно відчуває це, як не безоглядна юність.
Леся належить всім, хоча знають її переважно уривково і неповно. Шкільні програми лише готують читача до справжнього осягнення її – одного з найоригінальніших світових поетів. Це осягнення вимагає певної інтелектуальної підготовки – як у жодного з її попередників в українській літературі, її творчість зіткана з різних ремінісценцій і мотивів світової культури. Місто її духу стоїть на перехресті різних епох, і якщо «Камінним господарем» вона вступає в творче змагання-суперечку з пушкінським «Камінним гостем» і всіма творцями Дон Жуана до Тірсо де Моліни включно, то своєю вогненною «Одержимою» вона викликає вогонь на себе всіх творців Марії Магдалини. Її рання «Блакитна троянда» вся просякнута віддаленим дантівським ароматом. Драматичний етюд, в якому викритий Іуда, викликаний до життя апологетичним оповіданням Леоніда Андрєєва «Іуда Іскаріот». В одному з листів до Івана Франка поетеса сповідалась, що думала саме про нього, коли створювала свою драму «В пущі», – про скульптора серед пуритан у диких пралісах перших американських колоній. Але ось лінія Годвінсона, пуританського проповідника, гнобителя свободи думки і почуття, веде до сучасних гнобителів – це вони відповідають за Хіросіму і Сонгмі.
Борис Гмиря носив у душі образ поетеси завжди, але завивання гарячого вітру пустелі – хамсину – викликало його настільки відчутно і мимовільно, що він не міг не заспівати «Стояла я і слухала весну». З цим гарячим вітром пов’язаний і останній задум Лесі, старанно зафіксований для майбутніх поколінь матір’ю поетеси Оленою Пчілкою. Він, звичайно, пов’язаний з попередніми драмами письменниці, як ще один дорогоцінний камінчик у великій мозаїці всього Лесиного світу. Але ця дорогоцінність