друг Пушкіна і Гоголя, Максимович писав Тарасові в 1859 році: «В околицях Михайлової гори (гора біля Канева. – І. Д.) залишили Ви по собі найживіші, найсердечніші спогади. А на правому березі Дніпра Ви стали особою міфічною, про яку складають дивовижні казки і легенди, наряду з історіями старовинних часів». А в жандармських сейфах після смерті поета, окрім всесвітньовідомої товстенної справи «про художника Шевченка», завелась нова – «про могилу Шевченка» на ста восьми аркушах (в легендах йшла мова про сховані на могилі «освячені» для помсти гайдамацькі ножі). Поет дослухався до народу, народ – до самого серця його поезії.
Про Шевченка написано тисячі томів досліджень, та найпроникливішим шевченкознавцем був і залишається народ, хоча ставлення поета до народу було побудовано аж ніяк не на фундаменті сентиментальної любові і всеприйняття. Поет став виразником духовного здоров’я української нації лише тому, що міг відверто в обличчя висловити їй і слова ненависті до довготерпіння, до проявів принизливого холуйства, виплеканого царськими слугами на протязі століть. Він не лише віддав артеріальну кров своєї поезії для духовних жил народу, але й не побоявся розкрити гнійні рани на його тілі:
…А ми дивились і мовчали
Та мовчки чухали чуби,
Німії, подлії раби,
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п’яного!..
У пориві відчаю Микола Чернишевський, начеб в унісон своєму українському побратимові, теж обурювався довготерпінням народу: «нікчемна нація, нація рабів, зверху донизу – всі раби». Відверті і приховані раби – великороси (раби в ставленні до царської монархії) не люблять згадувати про ці слова. А, як на нас, це були слова справжньої любові до вітчизни, любові, що тужить по причині відсутності революційності в масах великоруського населення».
Подібного ґатунку знищувальні ієреміади народжуються лише в серцях патріотів. І лише люди, подібні до Чернишевського, змогли гідно оцінити співця України, у якого
«…все коло його дум і помислів перебуває у повній відповідності зі змістом і ладом народного життя (М. Добролюбов. Рецензія на «Кобзар»).
Соратник Герцена, якого так любив Шевченко, поет Микола Огарьов писав: «Шевченко, народний поет Малоросії, з захопленням прийнятий як свій в літературі російській і став рідним для нас, – так багато було спільного в наших стражданнях і так самобутність кожного стає необхідною умовою спільної свободи». Шевченко глибоко любив і цінував Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Щедріна. «Які прекрасні «Губернські нариси», в тому числі і «Мавра Кузьмівна» Салтикова… Я благоговію перед Салтиковим. О Гоголю, наш безсмертний Гоголю! Якою радістю пораділа б благородна душа твоя, побачивши навколо себе таких геніальних учнів своїх». Всією душею ненавидячи самодержавство, царських чиновників і особливо «землячків»-лакеїв, що вірою і правдою служили царю-батюшці, Шевченко всією своєю великою душею любив пригнічений російський народ, тьмочисленні