є поки що одним з найприкріших наших українських дефіцитів), то стосунки материкової України з величезним океаном української світової діаспори і не можна передбачати як безпроблемні і самі лише празникові. Хоча людська природа так само потребує свята, як хліба, і віри, а ми ж чи не найдовше з-поміж інших народів ішли до свята на нашій вулиці. Але маємо точний камертон, який допоможе нам уникати дисонансів і гармонізувати розмаїте різноголосся світового українства. Цей камертон – національне відродження. Воно потрібне нам не лише як загалові, як народові, як державі, а й як великий набуток кожного українця й українки. Національне відродження підносить нашу людську гідність, самоповагу, збагачує сенс індивідуального буття, без чого, як знаємо, важко почуватися щасливим навіть у найщасливіший час. Ми переконалися, що цей камертон не вмовк в українській душі. Ми побачили, що національна ідея не є чимось невловимим, а, як висловився наш московський українець Олександр Руденко-Десняк, це соціально-етична категорія, без розуміння якої загалом невідомо про що говорити. І якщо січневий конгрес представників Східної діаспори в Києві поменшив число українських песимістів в Україні і поза нею, то це реальний крок у національному відродженні. Немає сумніву, що наш світлий форум додасть сили і снаги всім будівничим Української держави, і ще більше наших братів і сестер упевняться остаточно: ще не вмерла Україна і ніколи не вмре! А відтак наша мати Україна діставатиме більше й більше роботящих рук, тямущих голів і відданих сердець, що працюватимуть на її звеличення і звічення.
Те, що було довгими роками нашою тугою і болем – маю на увазі вимушене розсіяння українців по світах, – нині за незбагненим промислом історії може і мусить обернутися нашою силою. Життя і праця українців у середовищі інших народів, інших культур відкриває безліч каналів швидкого збагачення себе досвідом сучасної цивілізації, виходи до якої були для України глухо заблоковані упродовж століть. Бачимо, яким неоціненним глобальним чинником для твердого стояння на землі своїх національних держав є світова єврейська діаспора, а ще – вірменська, польська. А поміркуймо, чому Росія так ревно плекає свої етнічні і культурні анклави не лише на колонізованих нею просторах, а й століттями дбає про свої національні точки опертя в цілому світі. Тільки-но заходить про корінні інтереси Росії, як знімаються найзапекліші суперечності між білими і червоними, монархістами й анархістами, між аристократами і простолюдом, і кожен «русский» поспішає «обустроить Россию», створити їй найсприятливіші умови на всіх континентах. Гадаю, що й закликати самих себе наслідувати подібні приклади є зайвим. Нам неминуче доведеться вчитися забезпечувати Україні свою всесвітню присущність, бо під сучасну пору це є, сказати б, стандартною нормою існування народів і країн, чи й не такою ж обов’язковою, як і плекання державної незалежності. А точніше – однією із запорук непорушності суверенітету.
Ось такий зміст укладали