картузів. У цій ситуації оптимізму і надії додає людська і громадянська позиція офіцерів-українців і офіцерів України, які вважали б ганьбою для своєї честі допустити «югославський варіант», що ним Україні методично, а останнім часом – підозріло часто погрожують слідом за Горбачовим нові московські політики та їхні газетні і телевізійні солов’ї. Попри всі тяжкі для нашої історії національні відступництва, незважаючи на всю ефективність армійського «промивання мізків», яке називається «политической подготовкой», неможливо навіть уявити, щоб сьогодні офіцери України дозволили комусь здійняти руку на свій народ або не побажали його захистити. Афганістан, горбачовські міжнаціональні криваві авантюри, гекачепістський путч, божевільні наміри кандидата у фюрери Жириновського, трагічна історія грузинського національного розбрату – ось яка реальна, життєва політграмота навчає нині гідної громадянської поведінки кожну людину як цивільну, так і ту, що приставлена до зброї. Обнадіює те, що в специфічно жорсткому, а часом і жорстокому ієрархічному військовому середовищі офіцери України, всупереч усім протидіям, мужньо і гідно приступили до створення національних Збройних Сил України.
Компартійні й радянські кадри українців-русифікаторів по всіх республіках як утвердителів більшовицької імперії – теж окрема розмова, дуже болюча і дуже необхідна для духовного здоров’я нації.
Широко відомо, що Борис Єльцин однією з козирних карт своєї політики зробив «захист» не тільки росіян, а й усього російськомовного населення в усіх державах СНД. Ми не хочемо нічим і ніким козиряти, перетворювати українців за межами наших кордонів на предмет політичних спекуляцій і торгів. Одначе Україні було б важко називатися цивілізованою державою, коли б вона не почала нарешті всебічно піклуватися про те, щоб українці за її межами, скажімо, в Росії чи серед сябрів-білорусів жили і почувалися так само вільно і не утиснено, як росіяни і білоруси в Україні. Годі й казати, що без такого паритету не лише яка-не-яка співдружність держав, а й саме на віки вічні майбутнє народів ставитиметься під постійний сумнів.
Слід визнати, що ми заборгували перед співвітчизниками поза Україною. Ще доведеться розмотувати й розмотувати клубок причин такого становища, але вже сьогодні ми робимо докорінний поворот у діяльності Товариства зв’язків з українцями за кордоном. Не йдеться про зміну пріоритетів, спрямування їх, скажімо, із західного на східний чи північний напрямки, а про паритет кожної діаспори в нашій роботі. А ще точніше – ми повинні бути передовсім там і з тими, де і хто із співвітчизників в даний час найбільше потребує підтримки і реальної допомоги. Нам немає потреби вигадувати якусь нову, здебільшого штучну чиновницьку спорідненість міст чи регіонів України з місцями компактного проживання українців у державах СНД. Прагнутимемо, аби потреба приязні і спілкування українців через кордони стимулювалася не адміністоативним