Наш будинок (вул. Золотоворітська, 6. – Б. Г.), за винятком кількох кімнат, здається в оренду. Ми живемо, точніше виживаємо, різними пожертвами. Чесно кажучи, ледве існуємо».
У розмові з Надією Юрченко 20 грудня 2010 року Іван Драч заявив, що, попри всі складності, в тяжких умовах «українські структури існують – і УВКР, і “Україна – Світ”, і Федерація товариств зв’язків із зарубіжними країнами. І яку б там лінію не проводила держава, як би не ставився той чи інший президент або прем’єр-міністр до цього всього, ми займаємося своєю українською роботою – це основа основ. Ми існуємо, як той садочок, щоб, коли буде більш-менш сприятлива ситуація, це все можна було розсадити, щоб воно жило, існувало й було». Ми не можемо себе міняти жодним чином: ми є товариством зв’язків з українцями і при будь-якій владі будемо стояти на українських позиціях і відстоювати українські культурні цінності – це для нас найважливіше».
На превеликий жаль, той оптимізм з кожним роком почав вивітрюватися й дійшов до крайньої межі, коли в «садочку» залишилося обмаль пагінців для розсаджування.
Та, попри всі біди, діяльність Товариства «Україна – Світ» – важлива віха в історії молодої Української держави. Незаперечна заслуга тут очільника Товариства Івана Драча. Високий рівень його інтелекту, широкий і глибокий погляд на проблеми світового українства на повну силу розкрилися під час підготовки й проведення під його керівництвом форумів світового українства, котрі стали воістину вікопомними подіями української історії. Доповіді, виступи Івана Драча на цих всеукраїнських заходах, його інтерв’ю українським і західним ЗМІ не втратили своєї актуальності й нині. Віриться, не втратять і для майбутніх часів. Ось чому так важливо було в багатотомному виданні творів Івана Драча окремий том посвятити темі «Іван Драч і діаспора». Складні перипетії розвитку цієї теми автор цих рядків спробував висвітлити у статті-передмові.
Богдан ГОРИНЬ
Київ, січень 2017
Українці всіх україн, єднайтеся!
Сучасна дума про третього брата
Кажуть, що нас за часів Богдана Хмельницького було стільки ж, скільки і наших північних сусідів. Правда, історик Тарас Гунчак нас попереджає: коли ми приєднувалися за Переяславською угодою, то Москва територіально і загарбницьки вже сягала Тихого океану. Руські, або ж українці, дорівнювали москалям, або московитам. Згодом черкаси, або ж руські, стали українцями, а московити – руськими. Вже сто років тому (перепис 1897 року) українців було до тридцяти мільйонів, а росіян – до п’ятдесяти. Зараз українців у межах України майже стільки ж, як і сто років тому, а росіяни побільшилися втричі, і стало їх сто п’ятдесят мільйонів. Коли б українці розвивалися таким темпом, як росіяни, за цих останніх сто років, їх було б до ста мільйонів. Отож – де ж ми загубили половину свого народу, де ми загубили мінімум п’ятдесят мільйонів, де ми загубили